Наша війна розпочалася не 22 червня 1941 року…
Традиційне нагадування про 22 червня.
Друга світова війна для українців почалася 1 вересня 1939. Україна відразу стала одним з її епіцентрів, її мешканці – серед перших її учасників і жертв.
Днем поминання їх усіх, згідно ухваленого 2015 року закону, є 8 травня.
Тоді що ми відзначаємо чи вшановуємо 22 червня?
Те, що два тирани, які разом два роки перед тим почали світову війну, врешті зійшлися у двобою. Але важливіше пам’ятати про 23 серпня 1939, яке увінчало їх співпрацю і запустило маховик війни.
Поминальні заходи 22 червня є елементом втримування радянського міфу про Другу світову, який розповідає про те, що війна нібито почалася щойно в 1941 “віроломним нападом” нацистської Німеччини. Його завдання приховати третину цієї війни, коли СРСР був союзником Третього рейху, коли його війська самі “віроломно” нападали на сусідні країни.
Тому нам слід відмовитися від поминальних заходів у цей день, а вшановувати усіх загиблих у страшній війні з усім світом – 8 травня, у День пам’яті та примирення.
1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу.
17 вересня 1939 року Сталін напав на Польщу.
22 вересня 1939 року в Бресті відбувся спільний радянсько-нацистський парад.
22 червня 2020 року президент України Зеленський в офіційному зверненні заявив про “німецькі бомбардування Львова” і жодним словом не згадав про зговір нацистів і більшовиків та розв’язану ними спільно війну за перерозподіл Європи.
А значить, радянську окупацію просуватимуть як “звільнення” та “об’єднання” українських земель без згадування війни Москви проти УНР та розтоптану “Злуку”.
Це ВЖЕ кремлівська риторика, можна привітати офіційного сателіта РФ при булаві, тим більше, після заяв Путіна.
Ватні остолопи намагаються не згадувати, але 22 червня 1941 року начальником Генерального Штабу РККА був ніхто інший як вєлікій полководєц Жуков. Саме в цей день 1941 року “Маршал Побєди” кудись втратив всі приписані йому таланти. Лише за перші півроку війни гєній воєнного іскуства, за бюсти якого медведчуківські маргінали зараз рвуть на німецький хрест свої сраки, допустив 5 млн полонених. Стратєг умудрився просрати всю кадрову армію лише за кілька тижнів.
До війни СРСР уморив голодом мільйони українців. У селян відняли збіжжя, відняли через Торгсіни все добро. На ці гроші великі керівники провели індустріалізацію, наклепали танків, літаків, артилерії, мобілізували мільйони молодих хлопців у величезну армію.
А потім “Маршал Побєди” взяв і спалив це все в один день.
Ось такий “геній воєнного іскуства”.
Ватність – це особлива форма розумової неповноцінності. Лише глибоко ментально поплавлена людина може пишатися всіма цими совковими генералами та совковою історією. Мрію, коли Україна нарешті внесе це у довідники психічних хвороб і почне карати всіх, хто цю фігню проповідує.
Спостерігаючи за черговим «побєдобєсієм» у зв’язку з річницею початку війни між недавніми союзниками – сталінським СРСР і нацистською Німеччиною, дуже хочу нагадати Дубінським, Бужанським, Лукашам та іншим ригам і ідейно до них наближеним низку історичних фактів, які не спростовує навіть сучасний Кремль. Було так.
У 1932 р. в СРСР штучно був створений Голодомор – у селян примусово забирали хліб, прирікаючи їх на голодну смерть та вступ до колгоспів. Водночас СРСР демпінгував на світових ринках хлібу і харчів. На Захід масово вивозили ліс та корисні копалини (привіт ГУЛАГу). На виручені гроші СРСР масово закуповував на заході обладнання, цілі заводи (521 завод лише компанії Альберта Кана) та фахівців – від архітекторів до кваліфікованих токарів. Заводи ці випускали зброю і тільки зброю. Відомих конструкторів, заарештованих НКВД, відправляли проектувати зброю у «шарашки». В 1939 р. впровадили обов’язкові норми виробки – за невиконання планів стали садити. У 1940 р. впровадили семиденний робочий тиждень і заборонили міняти роботу самостійно – до посадки. У війну СРСР, «який був до війни не готовий», вступив, маючи на озброєнні танки Т-34 і КВ, літаки Іл-2, Пе-2, Як-3 тощо. Кількістю і якістю радянських гармат захоплювалися офіцери Вермахту. Проте навіть через 10 років після війни СРСР експортував переважно сировину, а якісний ширвжиток у совку був межею мрій.
У 1939 р. був прийнятий закон про Загальний військовий обов’язок, і чисельність Червоної армії була розгорнута втричі. Водночас СРСР почав воювати з більшістю своїх сусідів – жертвами його агресії стали Румунія, Польща, країни Балтії та Фінляндія. Була здобута перемога над японцями на річці Халхін-Гол. Радянські льотчики і танкісти воювали в Іспанії. Того, хто скаже, що Червона армія на 22 червня 1941 р. не мала бойового досвіду, сміливо звинувачуйте у паплюженні радянських солдат.
У травні-червні 1941 р. Червона армія рухалася на захід – до кордону. Водночас армії першого стратегічного ешелону не створювали НІЯКИХ оборонних споруд. Навіть у землю не заривалися. Натомість існують згадки радянських пілотів, які описують пересування німецьких військ до кордону, тобто радянські літаки літали над німецькою територією. 21 червня 1941 почалося створення фронтів.
І тут віроломно і несподівано на СРСР напали німці. У відповідь на напад німців СРСР якогось лиха висадив десант у Румунії (яка з совком ще не воювала) та бомбив Фінляндію (яка з совком не воювала також). Генерал армії Семен Іванов відкритим текстом написав: «Німецьким військам удалося нас випередити буквально на два тижні».
Риги і дотичні клянуть тих, хто розв’язав радянсько-німецьку війну і угробив мільйони життів? Виходить, вони клянуть Сталіна, Молотова, Берію, Мехліса, Тимошенко, Жукова та інших керівників СРСР?
Бо от розумієте. Радянсько-німецької війни НІКОЛИ б не сталося, якби німецькі танкісти, льотчики і хіміки не тренувалися б на радянських полігонах. Її б не сталося, якби німецькі літуни, які рівняли з землею британські міста, не жерли б радянські хліб і сало, а баки не заправляли б радянським пальним, наданим Сталіним. Її не сталося б, якби Гітлер не розчавив би Францію, маючи забезпечення всім необхідним з совка. Її не було б, якби Сталін не укладав з Гітлером Пакт Молотова-Ріббентропа. Її не було б, якби не параноїдальна мрія більшовиків про світову революцію, якою до самого 22 червня 1941 р. марили всі радянські газети. Війна точно пішла б якось інакше, якби у перші дні війни командування Червоної армії не намагалося за всяку ціну перейти у наступ, а зробила б те, що радив начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Пуркаєв, – відступила б на старий кордон і зустріла б німців на укріпрайонах, збудованих ще до 1939 р. Там, де УРи приготували до оборони, німцям прорвати їх не вдалося, доведено Київським УРом. Але…
Риги і долучені про це все мовчать. Бо це – правда. А правди як раз їм не потрібно. Їм потрібно знову й знову підтримувати давно заржавілий сталінський міф. Бо так хоче Кремль.
