Я не чекав ТЦК, аби це зупинити

Напевно, ви вже бачили це фото? Хлопчик у касці та бронику забирає замовлення у KFC. Це Харків сьогодні. Харків, який обороняється.

Це те, що мене постійно вибивало з колеї, ще з часів АТО.

17-й рік, Новотроїцьке (ще наше). Зупинилися попити кави, а поруч на паркані сидить зграйка хлопчачків. Питаю – чому не в школі, мовляв? “А нам урокі атмєнілі, патамушто абстрєли”.

18-й рік. Мар’їнка, та сама, втрачена нещодавно. Але тоді ще наша і ціла. Там прилетіло, був обстріл, військові бусики крутилися швидкі. Військові нишпорили. І тут же діти йдуть із школи. Живуть вони тут.

22-й, під Києвом. Міст через річку Ірпінь, біля міста Ірпінь. І тоненьким струмочком по якихось уламках річку переходять люди. З дітьми. 206-й бат їздив прикривати евакуацію, я пам’ятаю, як в той день, коли окупанти по біженцях відкрили вогонь, приїхав чорний як ніч Погребиський – і мовчав. А потім промовив ніби до себе: “Дівчинку вбили”.

Село біля Бахмуту. Ми будь-що стрибали у підвал, бо обстрілювали часто. А тут затишшя. Виходимо на вулицю. І бачимо, як біля хати, напроти, жінка грається з двома діточками. Тобто ми – у броні та касках і зі зброєю, бо тут війна, чорт забирай. А поруч…

Бахмут. Будинок, в який прилетіло, – під’їзд посередині ніби ножем вирізало. А на закиданому сміттям тротуарі хлопчик у кучку збирає уламки іграшок. Певно, з його кімнати викинуло. Якась жінка його відганяла – серед уламків могла бути вибухівка. А хлопчик знову вертався і підбирав.

Села біля Вугледару. Діти пораються по господарству біля батьків.

Я не маю всьому цьому пояснення. Якби йшлося про мою сім’ю, її точно не було би біля ЛБЗ. І я прошу розумників із тилу не роззявляти пащеки про “почекунів”. Таких самих “почекунів” у нас пів України. Я спілкувався з цими людьми – багато їх говорили українською або суржиком. Пояснення одне: “Ну, куди я поїду? Кому я там потрібна? Я тут народилася, все життя тут. Певно, і помру тут”.

Для цих людей всесвіт закінчувався за крайнім парканом села. Це не погано і не гарно – це так є.

В селі біля Вугледару, де прилітало доволі часто, була страшна ситуація – там сім’я на початку вторгнення переїхала в Дніпро. А потім повернулася назад у село. З дітьми. Оселилися у підвалі. Чому? У Дніпрі доводилося вкалувати за трьох, аби вижити. А в селі – все нажите роками.

Я бачив це і я нічим не міг допомогти цим людям. Нічим… Чим я їм допоможу, якщо я сам у волонтерів на БПЛА гроші канючив?

Це жахлива, страшна трагедія насправді. Людям у їхнє життя принесли війни, з одного боку. А з іншого, ці люди надані самі собі. Не відчувають ці люди допомоги від держави. Яка там допомога?

Спитайте Таню Адамс, вона вам розповість про те, як втікачеві з Донбасу натуралізуватися на новому місці. Скільки разів їй – дружині військового і фронтовика – у спину кидали: “Сепарша!”.

Висновку не буде. У тому числі тому, що я ношу піксель.

Це війна. Війна у всіх її потворних проявах.

Саме тому ще в лютому 2022 р. я не чекав ТЦК – я сам побіг на фронт, мене нещодавно нагородили за ті мої пригоди. Саме тому, коли запропонували, я пішов в інструктори, бо водити на фронті один літак – то гарно, а навчити десятки фахівців – то корисно.

Саме тому. Аби це зупинити.

На заставці: У Харкові дитина у броніку та касці чекає на замовлення у KFC. Фото: “Кіт і Баба”