Те, що нагрібає до нечоловічих емоцій

Чуєш, Мартіне…

Ти, мабуть, зара сидиш в якійсь безіменній посадці, тягнеш свою цигарку і дивишся, як дим зливається з темрявою ночі. Напевне, вслухаєшся в стрекотіння двотактного двигуна – чи рівно дихає, чи достатні оберти… А може, вже спалахи від іскор ракетних прискорювачів відблискують у твоїх очах, і ти шкіриш тиху посмішку разом із побратимами.

А може, то все було вчора. Чи буде завтра. Ти ж ніколи не розповідаєш, коли і шо.

Загалом, поки ти робиш боляче північним сусідам, щоб зранку ми дивилися в соцмережах записи з їхніх китайських смартфонів із коментарями “гляді, єщьо одін… січас в**бьот… мамочка, страшно”, приїздили військові. Привезли подяки і відзнаки.

Знаю, ти того не любиш, бо несправедливо, коли одні донатять, інші воюють, а ми лише посередники, нам всі дякують, тиснуть руки і оце усе.

Та ми нічого ніколи не просимо, навіть віднєкуємося, однак зупинити тих, хто вирішив віддячити, як відомо, неможливо.

Оно фото, вернешся живим – забереш.

Єслі ні, я повішу на стіну в лабораторії.

Але я не того пишу.

Приїздили дівчата, що нам тачки перевзувають у БеЕф Гудріч. Знаєш, шо сказали? У них діти грають у гру. Про Бреста і Сененка. Беруть іграшкові машинки, типу купують, типу ремонтують і типу відправляють у війська.

Знаю, ти зараз заіржав, як кінь, і сполохав якогось нічного їжака. А може просто отетерів, як я, коли це почув.

Але я тікишо ні разу не пожартував.

Біс його знає, Мартин Брест, чи достатньо ми робимо для забезпечення мобільності в Силах оборони, але оця розповідь цих дівчат нагрібає мене до нечоловічих емоцій.

Карочє, вертайся. Віддам подяку і відзнаку, повісиш на стіну. Але перед тим в**би їм там усім.

Майте тиху ніч.

На заставці: 8-річний волонтер Сергій Мороз із Чернігова передав для підрозділів оперативного командування «Північ» пікап, кошти на який збирав співом українських пісень. Фото: ОК «Північ»