Як же мені хочеться всі ці дні, аби Рай таки існував. І щоб зараз Там були всі ті, кому в ці дні було так важко, боляче і страшно. Я хочу вірити, що Там зараз всі ті хлопці і дівчата, які стали стіною проти орчої погані і закрили нас собою. Я хочу вірити, що зараз там тепло тим, хто помер у холодних підвалах. Що там зараз не голодно усім тим людям, які просто стояли в черзі в Чернігові, щоб купити хлібчика. Виживіть, будь ласка, усі. Я дуже вас прошу.
Читати далі
Сьогодні роковини ще одного страшного злочину Радянщини. 15 грудня 1937 року почалась так звана “грецька операція” – репресії проти греків, які жили на території СРСР. Одного дня Кремль просто клемонуло: вони вирішили, що греки можуть бути небезпечними для них, і почали їх знищувати. В Україні це стосувалось передусім Донецької області – Приазов’я, де компактно проживали греки-вихідці з Криму. Тисячі (!) невиннних людей. Вбиті хворим режимом просто так. Вічна пам’ять усім грекам-жертвам цього страшного злочину. І подяка нащадкам, які докладають неймовірних зусиль, аби зберегти пам’ять про них і цей страшний злочин. Ніколи знову.
Читати далі
Я вірю в нашу армію. Вірю в тих, хто знову закатає рукава і буде привозити на передок усе – від мішка до космічного корабля. І в тих, хто під обстрілами везтиме харч тим, хто в цей час сидітиме по підвалах. Я більше боюсь тих, хто, зрозумівши, що російського кіна не буде в 14-му, нашвидкоруч змінив косоворотку на вишиванку і навчився прикладати лапку до серденька під час славню. Але все ще тримає косоворотку в шафі. І перевдягнеться знову, якщо матиме нагоду. Мені страшно від того, що ми вже настільки розгризлись між собою вкрай за те, що не варте було навіть обговорення… 14 рік показав наскільки ми сильні, коли не маємо в серці страху. І коли тримаємось разом. У нас є ми. І лише на нас ми можемо точно розраховувати. І наш порятунок, у випадку чого, лише в наших руках. Давайте це, нарешті, зрозуміємо.
Читати далі
Вчергове наткнулась на пост «ви там фестиваль проводите, падлюки, а в країні війна». Особисто мені відповідь на всі ці питання високої (і не дуже) моральності дала одна історія. Боснія, 1993 рік. Страшна і кровопролитна війна. Гуманітарна катастрофа. В цьому пеклі проходить день за днем їхнє життя… І в цей же час в одному з підвалів проходить конкурс краси «Міс обложене Сараєво-93». В них все було значно гірше, ніж у нас. Але в ці страшні роки облоги їхнє життя тривало. І вони жили. І це було точно краще і правильніше, аніж провести той вечір в страху.
Читати далі
Знаєте, якою була наша найбільша помилка у цій війні? Те, що не було масової мобілізації. Щоб війна прийшла в життя і душу кожного, а не була обридлою картинкою в вечірніх новинах. Щоб це стало дійсно спільною бідою і спільним горем. Повірте, ніщо так не вивітрює «ми внє палітікі», «мишебратья», «ета всьо бізнес», як вибухова хвиля снаряду, що бахнув поряд. Наша, здається, велика біда, що ми маємо настільки круту армію, що деякі наші спортсмени, забувають, що виходять з жовто-блакитним прапором, а не з триколором чергової бананової народної республіки, лише тому, що були ті, чиї труни накривали тим самим жовто-блакитним прапором.
Читати далі
Уявімо, що все це сталось – в енний день енного місяця – День перемоги України над Росією. Чи захочеться комусь з вас, аби в цей день малюки, наряджені в маленькі «пікселі», гоцали з бутафорськими АК і РПГ-7? Чи хотітиметься, аби нащадки щороку ходили маршами з плакатами «На Кремль»? І аби при матерях, в яких за ці роки не висохли сльози, і при дітях, які ніколи, окрім як на фото, не бачили своїх батьків, хтось верещав: «Можем павтаріть!». Ніхто не заперечує, що за необхідності, якщо на територію нашої країни знову заблукають десантники, буряти з автоматами чи відпускники з країни-сусіда, то знову надаємо по щах. Але навряд в когось, хто це все бачив і відчував, підніметься язик про павтаріть знічев‘я.
Читати далі
Цей допис не стосується волонтерів, які роблять дуже потрібні справи і допомагають з тим, що, дійсно, потрібно. Вам, хто реально працює не заради грамоти від мерії, фоточок і місця в райраді на виборах, – величезне дякую, що тримаєтесь і продовжуєте робити дуже правильні справи. Але… Кидайте в мене камінням, але я буду відкрито писати, що ви – пройдисвіти, якщо ви будете писати пости типу: …
Читати далі
Я сумую за 2014-м. Це був страшний рік. Земля йшла з-під ніг, ночі без сну. Робота на межі фізичних можливостей. Страшні цифри в зведеннях речників АТО, за кожною з яких зламані долі та люди, яких більше ніколи не буде. Але тоді були МИ. Один за всіх і всі за одного. Ми знали, що ми маємо робити. Ми вірили в те, що після перемоги Майдану все зміниться на краще. А зараз все не так. Наші душі, здається, почали розкладатись раніше за тіла наших ворогів. І сьогодні, дивлячись в очі десяткам кіборгів в стрічці, мені особливо соромно. За те, що не зуміли втримати тил, поки вони втримували ціною своїх життів фронт.
Читати далі
Те, що таку агресію викликав зміст – матір з дитиною на руках – для мене свідчить лише про те, що у багатьох людей є психологічні травми (і це не образа, ні в якому разі, це виключно прояв емпатії та добра порада), і з ними б варто попрацювати, бо втрачати таку кількість нейронів через мурал – це не нормально. І така агресія один до одного через нещасний мурал – це ненормально. І називати одне одного рагулями, бидлом і дебілами – теж не ок.
Читати далі
В іншій країні він був би національним героєм першого ешелону і його ім’я знав би кожен. Його портрети, мабуть, були б і на грошах, і його іменем були б названі проспекти. Його не цікавила влада – його цікавила незалежна Україна.
Читати далі
День телебачення – це чудовий привід, любий глядачу, поговорити з тобою відверто про це. А саме про інформаційну війну, відсутність хороших і «правильних» програм і фільмів на ТБ, ну і, звісно, брехливих, некомпетентних і неодмінно продажних журналістів. Хочеш якісної журналістики? Покажи це рейтингом. Неможливо вести інформаційну війну з іншими, якщо без бою програєш її у власній країні. Бо це не цікаво. Бо в сучасному світі кожен сам формує свою інформаційну бульбашку. І ми не можемо змусити тебе дивитись «хороше», «корисне» і «правильне». А ще світле, моральне і високе. Бо ти перемкнеш канал, вимкнеш тєлєк і підеш на ютуб дивитись те, що тобі цікаво і комфортно.
Читати далі
Я дуже стараюсь виховати в собі максимальну толерантність. Не називати ідіотів ідіотами. Стараюсь, наче мантру, повторювати собі, що інший погляд на речі – це нормально, якщо він не суперечить закону і не шкодить людям. Але ти можеш скільки завгодно тикати гомо совєтікус самовпевненими писками в реальність і їхні власні парадокси, але це ніколи не приносить результатів. І що з ними робити, я не знаю. От думаю, може взяти собі на ковбасне утримання бодай одного нещасного? Купувати йому по палці «Докторської» і сервелату раз на кілька днів, а в обмін він перестане бути ідіотом? Як думаєте, спрацює? 😉
Читати далі
Можу перераховувати пару годин своїх знайомих і друзів, які пережили страшні речі, штурми, бої, обстріли, поранення та контузії, а зараз вони – «штабні». Можу нарахувати десяток серйозно поранених і вбитих хлопців серед тих, хто розвозив воду на передову, а не стояв з автоматом в окопі. І щоб в солдата були БК, їжа, справна техніка і форма, мають працювати, як ви, жіночки, які приберегли власних синів і чоловіків від армії (навіть від служби тилу ж), виражаєтесь, «тилові» і «штабні». Не охрещуйте оптом всіх щурами, зрадниками і дармоїдами, хто посмів переміститись з окопу в штаб.
Читати далі
Поки весь світ бореться з коронавірусом і мізкує, що робити з економікою, бойовики вирішили погратись в бірюльки та називати Донецьк Сталіно. Є у Донецьку така місцина – Рутченкове поле. За Сталіна там поховали кілька тисяч людей. Всі вони були «політичними». Від 5 до 7 тисяч, за підрахунками пошуковців. Але найогидніше, що тут же за кілька днів до окупації нацистами, в 1941 році, СВОЇ розстріляли поранених, покалічених солдатів радянської армії та… сиріт, дітей «ворогів народу». А тепер вдячні нащадки розстріляних солдатів, в яких «дєди ваєвалі», «фашизм не прайдьот» і «можем павтаріть» головного мозку, називатимуть наш Донецьк Сталіно тричі на рік.
Читати далі
Вони йдуть, здається, сотнями. І в мене виникає відчуття, що всі вони якісь інші – як інопланетяни. Зі світу, який, на щастя чи на жаль, я побачити на власні очі не можу. Люди з окупованої території. Люди з нашої землі, над якою чужі понаставляли триколорів. Вони все снують повз в обидва боки. Десятками, сотнями. КПВВ «Станиця Луганська» працює, як добре налагоджений і змащений механічний годинник, і лиш зрідка хтось губиться і питає куди йти чи кому віддати талончик. Хтось посміхається, хтось бурчить собі під ніс. Я дивуюсь терпінню і доброзичливості прикордонників. Але наші прикордонники – круті, наші. З різних куточків країни. Привітні, вмотивовані.
Читати далі
Десантник Ігор Брановицький після відходу наших з Донецького аеропорту повернувся до важких поранених, які лишились. Підкурював їм останню цигарку, давав водичку, вкривав і підтримував. Вранці в аеропорт прийшли росіяни і бойовики на чолі з Гіві. Вимагали видати кулеметника, який добре покосив виродків. Обіцяли розстрілювати по одному полоненому, доки не видадуть кулеметника. Аби зберегти життя іншим, Ігор сказав, що кулеметник він. Його били так, що це неможливо навіть описати. Його «пожалів» Моторола, застреливши…
Читати далі
