Просто уявімо на хвилинку, що ми перемогли
Просто уявімо…
Що росіяни розвернули свої танки в протилежний бік і роз’їхались по своїм Твєрям, Рязаням, Псковам і Тувам. Решта – спочила в донецьких степах. Що в Ізвариному, Дьяковому і т.д. знову замайоріли синьо-жовті стяги і відновили роботу прикордонні КПП (краще б, звісно, десятиметрова ввись і десятиметрова вшир стіна з титану, але давайте мріяти реалістично).
Що Ізоляція стала меморіальним центром, а всі полонені повернулись на волю до своїх родин.
Що мішки з піском на закинутих за непотрібністю вже позиціях під дією вітру і сонця остаточно перетворились у лахміття, а пісок з них потроху засипав учорашні окопи.
Що колишні окуповані території реінтегрувались, колишні бойовики і колаборанти, які не встигли поїхати в радную гавань кудись під Магадан, вже відсиділи своє. Точніше не так, прокинувшись у камерах, вони в законному порядку, в якості покарання, розгрібають завали від обстрілів, власними рученьками кладуть цеглу в сусідніх будинках, зруйнованих через них. Асфальтують тими ж рученьками дороги, які побили свого часу снарядами с російських гармат. А надвечір знову розходяться по камерах. А перед тим, як вийти на волю, складають іспит з історії України. Щоб хоч трішки мізків було, і щоб точно ніколи знову.
Уявімо, що все це сталось – в енний день енного місяця – День перемоги України над Росією.
Чи захочеться комусь з вас, аби в цей день малюки, наряджені в маленькі «пікселі», гоцали з бутафорськими АК і РПГ-7?
Чи хотітиметься, аби нащадки щороку ходили маршами з плакатами «На Кремль»? І аби при матерях, в яких за ці роки не висохли сльози, і при дітях, які ніколи, окрім як на фото, не бачили своїх батьків, хтось верещав: «Можем павтаріть!». Ніхто не заперечує, що за необхідності, якщо на територію нашої країни знову заблукають десантники, буряти з автоматами чи відпускники з країни-сусіда, то знову надаємо по щах. Але навряд в когось, хто це все бачив і відчував, підніметься язик про павтаріть знічев‘я.
Чи буде для мене святом день нашої перемоги? Буде. Мабуть, найбільшим в житті. Але кожного року в цей день мені (та, думаю, і багатьом з друзів і близьких) буде не до танців і не до фейерверків. Яким би я хотіла бачити цей день? Приблизно таким, як нинішній День Незалежності. Щоб просто, не чеканячи кроку, пройшли колоною і проїхали на візках у своїх містах ті, хто захищав. Щоб була хода нескорених з портретами тих, хто загинув, не дочекавшись цього дня. Щоби по обох боках стояла в цей день зі словами подяки вся Україна, а не пару десятків, як іноді, коли йдуть маршем бригади, що щойно повернулись з Донбасу. Бо решта спішить по своїх справах. Щоб ми навідали могили тих, хто віддав за нас життя, і нагадали їхнім батькам, що ми пам‘ятаємо, і що це було недарма. Для мене це буде день пам‘яті та подяки. І, звісно, зі сльозами на очах.
Чого я точно не хочу? Щоб правнуки «святкували», топчучи шашлики і ригаючи опісля під кущем прямо в парку біля могили і пам‘ятника невідомому солдату, як це я спостерігала вчора. Щоб «тюнінгували» дитячі коляски під беху-копійку. Щоб наші ветерани мріяли про туалет в будинку, нову вигрібну яму і холодильник (подивіться мрії російських ветеранів на сайті їхнього проекту «здійсни мрію ветерана» – це жах і лютий сором), в той час як на побєдобесіє та «свято» витрачались мільярди.
І найбільше не хочу, щоб, маніпулюючи нашою війною і нашим болем, плюючи на могили і прикриваючись портретами, йшли вбивати людей за політичну шизофренію якогось маленького і нікчемного психа.
Я вірю і мрію про день нашої перемоги. Але і після цієї перемоги гасло буде те саме: «Ніколи знову!».
На фото – Світлодарська дуга, 2016 р. Якщо я тоді правильно зрозуміла, кому це саме, цей хлопець загинув дуже страшною смертю…
