Є люди, від яких мене розриває на шмаття…

Evgeniya Podobna
Evgeniya Podobna

Я дуже стараюсь виховати в собі максимальну толерантність. Не називати ідіотів ідіотами. Стараюсь, наче мантру, повторювати собі, що інший погляд на речі – це нормально, якщо він не суперечить закону і не шкодить людям. Але є люди, від яких мене, розриває на шмаття.

Такі собі орвеллівські вівці, тільки навпаки. Вони будуть повторювати надиктовані орвеллівськими свинями мантри мінімум сорокарічної давнини. І ніякі цифри, факти, документи – все те, що для психічно здорової людини аргумент, – їх ніколи ні в чому не переконає.

Вони ненавидять нас за мову, вишиванки і жовто-блакитні прапори, за бажання демонтувати пам’ятник реальним комуняцьким маніякам, які винні в реальних злочинах. Але мають проти цього більш залізні аргументи аніж те, з чого вилитий найміцніший звалений Ленін:



– он бабуся плакала в магазині, дивлячись на кістки з-під м’яса і не могла купити (це цитата); он продукти були дешеві та якісні при есесер, а ви тут у вишиванках ходите;
– он освіта була безкоштовна в совку. І путівки були в санаторії, і дітям в піонертабори; а зараз в місті бардак, сміття, незаконна забудова, а ви тут зі своїми прапорами;
– он в парку сортирів немає вже 20 років, а ви тут хочете табличку комунякам зняти і перенести десь в інше місце.

Як пенсії пов’язані з вишиванками і сортири з комуністичними садистами? Не знаю. Чому жоден з них не спробував бодай зрушити щось з місця – ну хоча б з тим самим сортиром? Ну бо вони ж проста людина в очікуванні мера/президента/депутата- кнопку, який миттю після виборів перенесе їх в багате світле майбутнє з дешевою ковбасою і путівками в табори. В піонертабори, звісно, а не ті, які існували водночас з ними, і куди засилали людей типу Стуса, і від нагадувань про які вони ладні лопатою відбиватись. І тут нічого оригінального. Найгірше, що про кістки, вишиванки, прапори і сміття – це все цитати з реальної дискусії. І це – одна з причин, чому я іноді недолюблюю один обласний центр, в якому прожила багато років  🙂 . Бо кількість людей-шлунків, в яких щастя вимірюється обсягом ковбаси і мняса в холодильнику, і для яких найкращий релакс – це до слини з рота говорити комусь гидоту в такому об’ємі, щоб потім ще кілька хвилин відхекуватись, на метр квадратний часом зашкалює. І, читаючи місцеві пабліки і буваючи в місті, я згадую, як важко тим, кому не пофігу, і в кого сенс життя не в ковбасі, рухати там усе. А вони таки рухають і це помітно. І вас таких там багато і я вам дуже вдячна. 🙂

Ти можеш скільки завгодно тикати гомо совєтікус самовпевненими писками в реальність і їхні власні парадокси, але це ніколи не приносить результатів. А їх словесно-діарейна активність в соцмережах, здається, красномовно свідчить про те, як складно подіти натхнення, коли епоха анонімок скінчилась, і доносів на успішнішого колегу чи красивішу сусідку вже не напишеш. Але це все безрезультатно, і що з ними робити, я не знаю. От думаю, може взяти собі на ковбасне утримання бодай одного нещасного? Купувати йому по палці «Докторської» і сервелату раз на кілька днів, а в обмін він перестане бути ідіотом? Як думаєте, спрацює? 😉

 

Фото © Дмитрий Воздвиженский и Нина Свиридова

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії