Згадайте Ігоря…

Evgeniya Podobna
Evgeniya Podobna

Якось давно в колишньому концтаборі Аушвіц в Освенцимі нам розповідали про Максиміліана Кольбе. Коли з Аушвіца втік в’язень, нацисти вишикували всіх бранців, відібрали навмання жертв і «засудили» їх до голодної смерті. Як «урок», аби ніхто більше навіть не думав про втечу. Тоді один з обраних десяти на прізвище Гайовнічек почав молити катів не забирати в нього життя, бо в нього родина і діти. Тоді з натовпу вийшов священик Максиміліан Кольбе і запропонував своє життя взамін на його. Нацисти погодились.

Кольбе та інших жертв закрили в крихітній камері. Вони помирали від голоду і зневоднення у власних нечистотах і задусі. Поки помирали їхні тіла, Кольбе рятував їхні душі. Днями вони молились і співали. Неймовірно, але Кольбе і ще три в’язні прожили три тижні. Не витримали нацисти – вкололи їм фенол. Добили. До речі, того самого зниклого в’язня знайшли потім в вигрібній ямі. Йому не вдалось втекти.

Кольбе канонізували. Тепер він – офіційно Святий. В костьолі його імені я, попри іншу конфесію, приймала причастя, бо там цього попросив не обряд, а моя душа. Кольбе знають і шанують далеко за межами Польщі – його статуя стоїть в Вестмінстерському Абатстві в Британії.



Я тоді не могла повірити, що ми, людство, на таке ще здатні.

Згадайте Ігоря...
Ігор Брановицький після першої ротації у Донецький аеропорт. 6 грудня 2014 року. Фото © Ruslan Borovik

Гірке дежа вю сталось рівно 5 років тому. Історія повторилась в моїй країні.

Десантник Ігор Брановицький після відходу наших з Донецького аеропорту повернувся до важких поранених, які лишились. Підкурював їм останню цигарку, давав водичку, вкривав і підтримував. Кажуть, дехто з хлопців пішов просто на його руках. Вранці в аеропорт прийшли росіяни і бойовики на чолі з Гіві. Вимагали видати кулеметника, який добре покосив виродків. Обіцяли розстрілювати по одному полоненому, доки не видадуть кулеметника. Аби зберегти життя іншим, Ігор сказав, що кулеметник він. Його били так, що це неможливо навіть описати. Його «пожалів» Моторола, застреливши…

Сьогодні я дістала телефон його мами і довго не наважувалась набрати. Збиваючись і запинаючись, ледь збираючи слова докупи (що зі мною взагалі не буває) я таки сказала їй, що ми цінуємо і пам’ятаємо. І подякувала їй за сина від всіх нас. Вона пообіцяла передати нашу подяку іншим батькам «кіборгів». Згадайте Ігоря, хто вірить – помоліться, будь ласка, щоб його душі там, на хмарках, було легко і добре. Дякую тобі, що Ти такий був.

 

Фото на заставці © Сергій Нужненко / Радіо Свобода
«Copyright © 2018 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Поділитися:
Share