У нас є ми. І все

Євгенія Подобна

А мені страшно від геть іншого.

Я вірю в нашу армію, вірю в українського солдата, довіряю талантові Залужного. Вірю в тих, хто знову закатає рукава і буде привозити на передок усе – від мішка до космічного корабля. І в тих, хто під обстрілами везтиме харч тим, хто в цей час сидітиме по підвалах.

Я більше боюсь тих, хто, зрозумівши, що російського кіна не буде в 14-му, нашвидкоруч змінив косоворотку на вишиванку і навчився прикладати лапку до серденька під час славню. Але все ще тримає косоворотку в шафі. І перевдягнеться знову, якщо матиме нагоду. І лапку триматиме на серці під час зовсім іншого гімну. І встромить ножа в спину тим, хто триматиме оборону.

Тих, хто розказуватиме, що патріотизм на хліб не намажеш, в холодильник не покладеш і на цибульку для зажарки не обміняєш. Тих, хто купить триколори, або сидітиме мовчечки у випадку окупації, бо “не твоя війна”, бо “він – проста людина” і “аби нас не займали”.

Страшно згадувати нещодавню розмову з близьким другом, який з 14-го був на фронті й пройшов таке, що більшості й не снилось. І який вагався, чи пішов би вдруге на це після “вдячності”, яку отримав на гражданці у рідному місті. Але я знаю, що це хвилинне. Що, якщо почнеться, він однозначно піде знову. А ті, хто “його туди не посилав”, “він там був за гроші” і “то все політики скубуться, а ви, дурні, за їхні інтереси вмираєте” знову заховаються за його спину. Але вдруге підуть не всі.

Мені страшно від того, що ми вже настільки розгризлись між собою вкрай за те, що не варте було навіть обговорення, і я хочу сподіватись, що ті, хто розфрендився через якусь фігню, у разі біди відламають шматок від останньої хлібини і протягнуть один одному.

Я давно не вірю у месій у вигляді політиків, “західних партнерів” чи когось ще, хто прийде і все порішає замість нас. Бо цього не буде. У нас є ми. І все. Ніхто не буде рятувати нас просто так, якщо це суперечить його інтересам і інтересам його країни, а західний обиватель печеться про нашу біду приблизно так само, як ви печетесь подіями в Сомалі чи М’янмі. Давайте дивитись правді у вічі: якщо хтось серед ночі у вашому дворі кричатиме “Допоможіть!”, вибіжать на допомогу одиниці. Ще одиниці зателефонують у поліцію. Давайте зрозуміємо це нарешті.

14 рік показав наскільки ми сильні, коли не маємо в серці страху. І коли тримаємось разом.

У нас є ми. І лише на нас ми можемо точно розраховувати. І наш порятунок, у випадку чого, лише в наших руках. Давайте це, нарешті, зрозуміємо.

 

Постер © Нікіта Тітов

Автори