Він так любив Україну…

Evgeniya Podobna
Євгенія Подобна

В іншій країні він був би національним героєм першого ешелону і його ім’я знав би кожен. Його портрети, мабуть, були б і на грошах, і його іменем були б названі проспекти. Його не цікавила влада – його цікавила незалежна Україна.

Коли читаєш один за одним документи і спогади про нього, то, здається, що тебе постійно флешбечить.

Він не вірив у партії і навіть не дуже їх розрізняв (ну хіба окрема історія з самостійниками). Він не вірив у політику, перемовини і домовляння з ворогом (а саме з більшовицькою Росією), він вірив у сильну армію. Дисципліновану, забезпечену, мотивовану і добре навчену. Він знав, що саме вона, а не переговори-дипломати-комітети-мирні договори з більшовиками можуть забезпечити Україні незалежність.

Коли більшовики йшли на Київ, він вмовляв владу дати йому зорганізувати підрозділ, спираючись на старшин. Але йому не давали. Він любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені, і за свої гроші відкрив вербувальний пункт, сам шукав приміщення і забезпечення. Коли читаєш спогади різних людей щодо всіх тих подій, не уявляєш, де він знаходив у собі сили не здатись, не покинути справи і не послати все під три чорти. А потім, коли «розумна» влада ледь не першою втікала з Києва, він йшов з міста останнім, прикриваючи відхід.

Молодий і надзвичайно талановитий і розумний командир, його військові перемоги в тих умовах – це просто щось неймовірне. Його підрозділи були одними з кращих. Вони звільнили від більшовиків ряд міст на Лівобережжі. Він навіть дійшов до Криму і зайняв Сімферополь. І, на відміну від червоних російських бандитів, Болбочана і його армію там зустрічали як визволителів. А далі – знову політичні ігрища влади. Доки наші традиційно мірялись і ділили владу – агітатори впарювали людям про світле і багате майбутнє. Він бив на сполох, що братання з ворогом недопустимо.

Він з усіх сил тримав визволені міста і просив раз за разом допомоги. Але його вперто «не чули». А коли він разом з підрозділом відійшов – то раптом став «зрадником». А потім ще й ледь не організатором «державного перевороту». Він не був хорошим хлопчиком, не гладив за шерстю, він тикав владу у її помилки і прорахунки. І поплатився за це.

У нього був неймовірний авторитет. За це і, здається, лише за це, його зненавиділи свої. А саме Петлюра. Він був хорошим журналістом, але сумнівним військовим (але ж так хотілось). Болбочана арештовують. До речі, Омелян Волох, який брав в цьому ганьбиську безпосередню участь, зробивши діло, швидко перебіжить на бік більшовиків. Болбочану пропонуватимуть виїхати, але він відмовиться. Бо людина надзвичайної справедливості і честі так щиро вірила, що те саме є і в інших. Він сам просив суду над собою. Він вірив, що розберуться, що до чого, і він знову повернеться творити українську армію.

Але його розстріляють. Свої. Коли його виведуть на розстріл, солдатам двічі даватимуть команду «Вогонь!» Вони зводитимуть рушниці, але жоден не зможе вистрелити в полковника Болбочана. Терпець урветься Петлюриному улюбленцю. Його таки застрелять в ту ніч.

Всі ці три місяці, з того дня коли я вперше почала вивчати спогади, документи і хороші наукові дослідження про особистість Болбочана – я весь час думаю: якою була б сьогодні Україна, якби не ті два постріли біля Балина? Якби йому не ставили палки в колеса політикани? Якби йому дали волю творити міцну армію і давали бодай найменшу підтримку? Можливо, все було б зараз зовсім по-іншому.

Добре, що в Києві, нарешті, силами небайдужих з явився пам’ятник Болбочану (хоча, звісно ж, одразу виринув диванний батальйон, якому не такий пам’ятник, не там, вуса не в той бік закручені etc). Бо він, правда, був крутим.

Сьогодні, враховуючи всі новини, так актуально нам всім згадати історії сторічної давнини. Бо історія таки йде по спіралі.

 

Поділитися:
Share
Усі відео