Велика трагедія, якій немає ні кінця, ні краю

– Що, доця, їси, да? Добре тобі. А от баба голодна… – з єхидним докором, від якого чіпс стає мені поперек горла, кидає пенсіонерка і протягує прикордоннику талончик.

Я стою з ним поряд, і, напевно, вона думає, що я теж службовець. Під посмішку людини, яка думає, що дуже круто тебе під…ла, проштовхую чіпс в стравохід, роблю посмішку на всі мої 31 і протягую їй пачку:

– Пригощайтесь. – але бабка не бере, відмовляється і нітиться. Хотілось погризтись, напевне, але не вийшло.

Я посміхаюсь, ні на мить не розслабляючи губ, просто як людина з ментальними вадами, і не втримуюсь:

– А що двох пенсій не вистачає, щоб купити щось поїсти? Чи в «нєзавісімой» затримують пенсію? Ну то ходімте, я вам куплю поїсти, коли так. Не можу дозволити собі вам голодувати.

– Та чого ти… я ж нічого… то я так… – і «голодающая» пенсіонерка дає дьору. До найближчого банкомату, мабуть. Знімати українську пенсію.

Вони йдуть, здається, сотнями. І в мене виникає відчуття, що всі вони якісь інші – люди з паралельного, іншого, світу. Як інопланетяни. Зі світу, який, на щастя чи на жаль, я побачити на власні очі не можу. Але який постійно сниться, після чого я прокидаюсь в холодному поту і вчергове планую йти до психіатра. Люди з окупованої території. Люди з нашої землі, над якою чужі понаставляли триколорів. Люди, які щодня бачать ці триколори і цих чужих людей.

Перше відчуття – неймовірний жаль. Що між нами поставили ці пости, вагончики, талони. І що тут стоять прикордонники. Була б поліція чи військові – було б легше. Але тут прикордонники і ДФС. Подумки я десяток разів повторюю мантру: «Це не кордон. Це – лінія. Це – тимчасово. Просто зараз так треба. Але це – ненадовго. Це – не кордон! Не кордон! Не кордон!».

А вони все снують повз в обидва боки. Десятками, сотнями. У багатьох всі рухи відточені до автоматизму. КПВВ працює, як добре налагоджений і змащений механічний годинник, і лиш зрідка хтось губиться і питає куди йти чи кому віддати талончик. Хтось посміхається, хтось бурчить собі під ніс. З десяток людей тягнуть по десятку ящиків яблук на тачанках. Так, тепер можна вивозити отак, ящиками в необмеженій кількості, ви не знали? Нещодавнє покращення, ага. Я дивуюсь терпінню і доброзичливості прикордонників. Хоча я не знаю, як їм вдається триматись.

«Одна бабуся якось сказала мені: «Спасибо, сынок, что помог. Когда наши мальчики сюда придут, я попрошу, чтобы они тебя не расстреливали» – розповідає один з прикордонників. Посміхається. Гірко так – «Пригостив маленьку дівчинку, а вона мамі: «мама, смотри, мне дядя-фашист мандаринку дал». Але і нормальних багато, наших».

Кілька разів мені хочеться заговорити з Ними. Запитати, як Там зараз, в тому зазеркаллі, яке ми називаємо окупованою територію. За два дні так і не наважилась заговорити. З жодним. Правду навряд скажуть. Погане навряд розкажуть – бо ж поряд десятки тих, хто можуть здати і забезпечити путівку в підвали «маладой ріспублікі». Ризикувати ними було б тупо. Так само тупо, як і слухати напівправду. Або начвертьправду. Перекинулась лиш парою слів з хлопцями, які возять в інвалідних візках пенсіонерів на той бік за грубі гроші – на моїх очах одна з пенсіонерок віддала за таке «таксі» 200 грн.

Але наші прикордонники – круті, наші. З різних куточків країни. Привітні, вмотивовані. Один виходив в 14-му з оточення на кордоні, був поранений, а зараз повернувся сюди, на Схід, вже на КПВВ.

КПВВ «Станиця Луганська» виглядає шикарно. Красиві вагончики, сервіс, лавочки, скляна зупинка, електрокари і новенькі автобуси для переправки на той бік. І втомлені харони за кермом електрокарів і автобусів. І новенький міст між «нами» і «ними». І маркер «наші» і «чужі», який носиться в повітрі, попри мовчання. І велика трагедія, якій, як і цьому снуюючому через міст натовпу, немає ні кінця, ні краю.