Цей Рай існує…

Євгенія Подобна

Як же мені хочеться всі ці дні, аби Рай таки існував. І щоб зараз Там були всі ті, кому в ці дні було так важко, боляче і страшно.

Я хочу вірити, що Там зараз всі ті хлопці і дівчата, які стали стіною проти кацапської погані і закрили нас собою. Що вони продовжують охороняти звідти – невидимо підкладати вогонь у ватру побратимам і слідкувати, аби вітер не спричинив похибку. Підштовхують їх у спину, аби куля чи уламок пролетіли, хоч і поряд, але усе ж мимо. Підказують, коли треба прокинутись.

Що десь Там то бурчить, то посміхається хитро у вуса «Борода». Що Там є прекрасний сад з найкрасивішими трояндами для Іринки. Що Там зараз дякують «Ромашці» ті, кого вона колись з усіх сил намагалась врятувати, але їй не вдалось. Що Там зустрівся з братом і батьками наш такий крутий і такий скромний Валера «Каракурт». Що Там по-батьківськи хлопає по плечу і обіймається з нашими Федорович. Ви ж наші найкращі.

Я хочу вірити, що зараз там тепло тим, хто помер у холодних підвалах. Що маленька дівчинка з Маріуполя, яка померла від зневоднення зараз досхочу напилась Там водички і тримає за ручку свою померлу маму. Що Там потримає на руках своє дитя та вагітна дівчинка з маріупольского пологового, яка померла після авіаудару. І що Там продовжує жити новонароджене янголя, яке лежало з іконкою загорнуте у простирадло у тому ж Маріуполі.

Що там зараз не голодно усім тим людям, які просто стояли в черзі в Чернігові, щоб купити хлібчика. Хочу вірити, що Там їх прийняли тепло і їм є там що поїсти. Що Там не ображаються на нас ті, кого довелось поховати в братських могилах у Бучі і в Маріуполі, і розуміють, що інших варіантів просто не було. Що Там знайшли, нарешті, свій затишний і безпечний дім хлопчик, дівчинка і їхня мама – переселенці з Донеччини, яких кляті росіяни вже виганяли з дому, а зараз зробили це знову і вбили під час евакуації з Ірпеня.

Я хочу вірити, що Туди, як в київське метро під час тривоги, пускають з песиками і котиками. Що для усіх померлих хвостиків Там знайдеться місце і є м’які подушечки, корм і іграшки.

Я не знаю, якої кари на землі заслуговують ті, хто приперлись сюди і зробили все це. Навіть паля здається мені занадто милосердним варіантом. Я намагаюся наповнити себе ненавистю, такою ненавистю, від якої можна здуріти, але в мене не виходить. Замість того я, нарешті, до країв наповнилась почуттям провини. Що я живу, а їх усіх немає. І що я нічого з тим не можу зробити.

І любов’ю до кожного з вас (так, попри всі срачі). Виживіть, будь ласка, усі. Я дуже вас прошу.

Ілюстрація © Olga Zujewych

Автори