Не мурал страшний, а ми страшні, друзі

Evgeniya Podobna
Evgeniya Podobna

Справа ж не в муралі, друзі.
Справа в нас.
І мені реально страшно.
Ні, не від мистецької якості малюнку, не від того, що там зображено, не від цінностей, які він, начебто, несе. А від того, з якою готовністю всі почали вчіплятись один одному в горлянки і гризти до хрусту хребців опонента.

Не можна не захоплюватись, правда, виявленою громадянською свідомістю в цьому непростому питанні мешканців Полтави, Кривого Рогу, Хусту, Жмеринки і Бахмута, які так завзято взялись експертно обговорювати, який саме мурал має бути в місті, до якого приїжджають раз на пару років на екскурсію чи в гості (або й зовсім ніколи не були). Бо на власні вибори можна не піти, але як жити далі, коли десь в спальному районі Києва такий жахливий вияв несмаку на стіні. Настінний живопис типу «маша+саша» або слова на три літери, написання якого на стіні є таким непозбувнии фетишем для сотень людей в країні, на стіні біля власної квартирі, на щастя, такого душевного хвилювання не викликає. Хоча приспускаю, що серед цього поважного фейсбучно-мистецтвознавчого бомонду є люди, які гасять недопалки об ту ж стіну власного під їзду. Але це таке, звична річ.

Гірше інше. Що там мати з дитиною. Мати. З. Дитиною.
Бо одним там не вистачає батька.
Бо для других – це шеймить жінок, які не мають дітей.
Для третіх – принижує ЛГБТ.
Для четвертих – гнобить чайлд-фрі.
П’яті побачили в цьому підбурювання до самогубства серед жінок з безпліддям.
І знову прихильники «традиційних» і «сімейних» цінностей зчеплюються не на життя, а на смерть з тими, з ким спілкування – це мінне поле, бо тут – стигматизація, а там – дискримінація.



І отут, відкинувши всю толерантність, хочеться сказати: «Та чи ви, блін, показилися усі?».
Бо згадується приказка про те, що диявол проповідує мораль. Бо дехто вже настільки загрався в толерантність, шо забув, що толерантність – це не лише поважати права і погляди гомосексуальних людей, чайлдфрі і пропагувати гендерні квоти, а й поважати тих, для кого щастя – це варити борщ і виховувати дітей, і тих, хто хоче бути берегинею, а не генералкою, і тих, хто думає інакше. Так само і тим, кого розриває від бентеги за традиційні цінності, саме час згадати, що найвища цінність – це життя, здоров’я та гідність людини, незалежно від віри, орієнтації, поглядів на родину і дітей. А не хейт до всього, що виходить за рамки ваших особистих заводських налаштувань.

В мене теж є свій набір того, що мене страшенно бісить і того, що дуже подобається. І є речі, від яких мене тригерить. Дуже тригерить. Але я усвідомлюю, що я – не сонечко, навколо якого обертаються всі планетоньки, астероїди і кілька мільярдів людей. І весь світ не мусить підлаштуватись під мене, мої смаки і переконання. Що хай кожен любить, їсть, дивиться, слухає, що хоче. Хай спить з ким хоче, сам вирішує, що йому вдягати і що робити з продовженням власного роду. Ну, звісно, якщо це все не суперечить положенням Кримінального кодексу, не містить в собі насилля і загрози національній безпеці. І якщо мене тригерить від чогось, то це привід мені розібратися, передусім з собою, а потім із жорстоким, дискримінуючим світом у вигляді муралу.

Хоча те, що таку агресію викликав зміст – матір з дитиною на руках – для мене свідчить лише про те, що у багатьох людей є психологічні травми (і це не образа, ні в якому разі, це виключно прояв емпатії та добра порада), і з ними б варто попрацювати, бо втрачати таку кількість нейронів через мурал – це не нормально. І така агресія один до одного через нещасний мурал – це ненормально. І називати одне одного рагулями, бидлом і дебілами – теж не ок.

До речі, щодо рагулів. Це слово я побачила в нєкого Макса Нєфьодова. З нього ж цей треш і почався. Я ні разу з ним не перетиналась і поняття не маю, що він за людина. Але слово «рагулі» я зустріла саме в нього, бо люди, цитуючи «використали його міський простір». Так от, мені не подобається борода пана Максима. Але це не робить його поганою людиною і рагулем. І мене теж. Бо йому подобається, а мені – ні. І це нормально. Але мені доводилось споглядати пана Максима чотири рази на день по дорозі на роботу й додому. На борді в оточенні його команди на виборах. Біля одного з бордів постійно був затор, тож дивитись доводилось довго. Обличчя пана Максима (нічого особистого і жодного бажання образити!) не викликало в мене шаленого естетичного захвату, як і будь-яка інша політична реклама. Але я мусила її бачити, і йому не терло ніде, що він використовує МІЙ міський постір. Це про те, що коли відмовляєшся знімати хрестик – треба не забути вдягти труси.

(кликабельно)

Фото © PastART studio

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії