Ветерани мусять стати владою
Після скандалу на форумі молодих підприємців “Young Business Club”, де учасників налякала військова форма керівниці патронатної служби “Янголи Азову”, моя стрічка ревіла від обурення. Як так, мовляв?! “Військові потрібні тільки тоді, коли всім страшно, а весь інший час їх можна зневажати!”, “Все повертається в стан “до вторгнення!”, “Скоро суспільство знову про військових забуде…”.
Я промовчав тоді. Чому? Знаєте, дитинство у промисловому Запоріжжі якось привчило мене, по-перше, не ображатися на правду, по-друге, не плакатися, коли б’ють. А зараз той випадок, коли як раз таки б’ють правдою.
Бо то правда. Так, військові стають потрібні, тільки коли страшно. Так, суспільство “втомилося від війни” і починає відверто крутити носиком. Так, півтора року тому військовим у тилу аплодували, тепер від них сахаються, – бо кожному мариться, що зараз військовий витягне з кишені повістку… То правда, суспільство морально дозріває до готовності про армію забути, так само як воно забуло про армію у 17-18-му роках і тому побігло, як чорт від хреста, від “Армії. Мови. Віри” до того, хто пообіцяв “Просто перестати стріляти”.
Скажу більше. Ми ще почуємо блювоту штибу: “Я вас туди не посилав”, “Я б і за Путіна жив би”, “політики почали війну, а ви їм підіграли, бо якби ви не воювали, не було б війни” – і подібне.
Суспільству пофіг. Суспільство не думає про перспективу затяжної війни. Суспільство не усвідомлює, що якщо зараз війна завершиться якоюсь формою перемир’я, то через 4-5 років ми знову опинимося на передовій. У той час, як ми знайшли дорогу до стройових частин бригад, суспільство знайшло дорогу на Захід.
Я гарно пам’ятаю, як це було. Як я, тоді ще цивільний (відомий блогер, письменник, публічна особа), стояв біля КСП 72-ї бригади в Києві, аби дізнатися де нам добровольцям працювати безпілотником – а поруч у бік вокзалу валив натовп. Певно, немало в тому натовпі було “молодих бізнесменів”.
Думаєте, буде якось інакше?
А знаєте чому так? А тому, що раз за разом ми даємо вирішувати свою долю особам, які НІЧИМ не хочуть жертвувати задля України. Тому, аби об військових не витирали ноги, ветерани самі мають стати владою. Долучатися до влади. Вливатися у владу.
Я зараз не хочу розбирати помилку зроблену у 2019 р. – багато води утекло, та й не дасть зараз нічого копирсання в минулому. Я хочу, аби ми дивилися у майбутнє і розуміли – воно не буде простим. Москва сама не відповзе, війна переходить у затяжну, а в тилу у нас уже здійняли ниття ухилянти. Наші сили не безмежні. А на допомогу сподіватися немає звідки. І що нам робити в таких умовах?
Виходу з цієї скрути лише два. Перемогти або піти Москві на поклон. Піти на поклон – забудьте про будь-яке європейське майбутнє. Кожен наш крок у бік Європи буде призводити до появи танків на кордонах. Нас примусять до другої державної – на радість Арестовичу. Нам заборонять шанувати УПА і Мазепу. Нам будуть висувати нові й нові все більш нахабні вимоги. Все закінчиться новою війною. А чи можемо ми перемогти?
Можемо. Протягом всієї світової історії у таких випадках ставалося те, що називається мобілізація суспільства. Така мобілізація має відбутися й зараз. Не на словах – на ділі. Бо той, хто не готовий боронити свою країну ділом, не має права говорити про якийсь патріотизм.
Ми уже боронимо. Ті, хто в армії. Ті, хто забезпечують армію. Ті, хто волонтерять. Ті, хто з волонтерів іде на фронт, як чимало моїх товаришів із АрміїСОС. Ті, хто жертвує для фронту. Ми – небайдужі. Це наша країна – і вона для нас цінна. Тому саме ми маємо стати владою. Бо ми хочемо зробити свою країну безпечною і багатою.
Ми маємо стати владою. Звісно, демократичним шляхом – через вільні вибори. Звісно, за законом, бо зараз більшість із нас військові, і ми виконуємо свою присягу. Власне, інакше не вийде. Ми в Україні живемо.
Думайте про це.
Просто думайте. І будьте морально готові, коли буде треба, підтримати своїх. Тих, хто небайдужий. Тих, хто довів, що він небайдужий. Ділом довів.
