ФОП і податки. Чому спрощена система не потребує реформування
Володимир Дубровський / Тексти
Старший економіст CASE Україна Володимир Дубровський вважає, що бажання влади реформувати спрощену систему оподаткування — це спроба відволікти увагу від насправді великих схем ухиляння від сплати податків.
У цій статті наведено докладні аргументи фахівця на користь спрощеної системи оподаткування, пояснюються її суть і значення для української економіки та становлення українського суспільства загалом.
Останнім часом у ЗМІ активно обговорюється реформа спрощеної системи оподаткування. Її почали активно педалювати провладні експерти після презентації Мінфіном Національної стратегії доходів до 2030 року.
Так трапляється вже не вперше: коли мова заходить про податкову реформу, її противники одразу пропонують почати саме зі спрощеної системи оподаткування, яка буцімто є внутрішнім офшором і головним джерелом усіх податкових зловживань.
Насправді ж, за даними Держстату, платники єдиного податку 1–3-ї груп за своїми оборотами до повномасштабного вторгнення становили трохи більш як 8% сектору підприємств, з урахуванням прихованих доходів — близько 9%. І аж ніяк не можуть бути основним джерелом зловживань.
Але навіщо взагалі «ускладнювати» податкову систему якимось спеціальним режимом? І чи є він «справедливим»? У цьому питанні вважаю хибними аргументи, викладені в статті «Чому ФОП мають платити менші податки, ніж інші? Не мають (точка зору)».
Автор наводить прості, але насправді хибні аргументи на кшталт порівняння з Канадою. Його охоче підхопили інші нефахівці в цій зовсім не простій і не очевидній темі.
Життя дещо складніше, ніж його уявляють собі противники спрощеної системи. Йдеться не про якісь «таємні знання», а про доволі зрозумілі, хоча й не такі примітивні речі.
Підприємництво заради виживання
По-перше, підприємця не можна порівнювати з учителем: дохід першого зазвичай включає також витрати. Найперша помилка — прирівнювання зарплати до підприємницького доходу. За тих, хто отримує зарплату, все робить роботодавець, найчастіше держава. А ФОП відповідає за все сам.
У більшості випадків це не підприємництво з прицілом на зростання, а самозайнятість або підприємництво заради виживання: ні перше, ні друге не є джерелом якихось високих доходів, натомість дуже часто це вимушена ситуація через брак постійної роботи.
Абсолютна більшість ФОП — підприємці, що займаються роздрібною торгівлею, а не ІТ.
Часто як приклад «типового» ФОП чомусь наводять ІТ-фахівця, тоді як з усіх приблизно 1,7 млн ФОП на єдиному податку реальних надавачів послуг у галузі «Iнформацiя та телекомунікації», за даними ДПС, лише 262,4 тис. — 15%.
Натомість абсолютна більшість — підприємці, які займаються роздрібною торгівлею, де націнка становить переважно 20–30%, і з неї виплачуються орендна плата, зарплата найманим працівникам тощо.
Отже, якщо рахувати коректно, не виділяючи нечисленну й дуже специфічну групу ФОП, то
між чистим доходом, який мав би підлягати оподаткуванню, та оборотами прірва.
Навіть якщо взяти вузький сегмент ІТ-фахівців, то залишається питання: а чому ж тоді ще не всі вчителі, та й узагалі наймані працівники стали ФОП, якщо це дає змогу так заощаджувати на податках?
Річ у тім, що далеко не всіх влаштовує життя справжнього ФОП, адже воно передбачає підвищену відповідальність. ФОП відповідає за своїми зобов’язаннями всім особистим майном (і житлом також) і водночас не має жодних лікарняних, оплачуваних відпусток та інших передбачених КЗпП благ.
Стабільного заробітку немає, чимало часу та зусиль йде на пошук клієнтів, які можуть розірвати договір будь-якої миті без жодних наслідків і виплат, а в разі безробіття колишній підприємець отримає хіба що мінімальну допомогу, та й то не раніше ніж через пів року.
Нарешті, як і будь-який підприємець, ФОП має інвестувати у свій фізичний і людський капітал. Не кажучи вже про те, що на відміну від ФОП більшість найманих працівників навіть не здогадуються, що вони взагалі сплачують податки.
Розрив у ставках податків має бути меншим
Загалом майже 370 тис. ФОП (і псевдо-ФОП, про них далі) справді зайняті в таких сферах, як ІТ та консалтинг, і сплачують значно менші податки, ніж наймані працівники в тих самих сферах.
Проте ті, хто працює на свій страх і ризик, справді мають сплачувати менший податок, ніж ті, хто має від держави численні соціальні гарантії, інакше несправедливість буде в інший бік.
Інша річ, що розрив у ставках податків мав би бути меншим. Проте не з боку ФОП, а, навпаки, з боку умовного «вчителя».
Високі податки на зарплату не лише породжують неофіційну зайнятість і зарплати в конвертах, а й гальмують економічне зростання більше за будь-які інші після корпоративного податку.
Це дані багаторічних досліджень ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку).
В Україні ставки податків не найвищі, якщо порівнювати з розвиненими та заможними країнами, але в цьому питанні, як і в багатьох інших, рівнятися на такі країни якщо й можна, то тільки на той час, коли вони були такими самими небагатими, якою є зараз Україна.
Розвинені країни можуть дозволити собі і високий рівень перерозподілу через публічні фінанси, і неоптимальну структуру податкового навантаження — їм не настільки потрібне швидке зростання ВВП. Тоді як для України воно є наріжним каменем.
Тому за приклад краще брати не Канаду, а Болгарію з 10% податком на доходи фізичних осіб. Тоді різниця на рівні 5% якраз приблизно й відповідала б різниці в становищі ФОП і найманого працівника.
Прозорість проти дискреції
Абревіатура ФОП означає «фізична особа-підприємець». ФОП може бути на загальній системі оподаткування й на спрощеній. Більшість ФОП — спрощенці, тобто платники єдиного податку (ЄП) 1–3-ї груп. Але частина залишається на загальній системі, вони платять податок із прибутку, а не з оборотів. Але в середньому і перші, і другі, за даними тієї самої ДПС, мають податкове навантаження (у % обороту, як любить рахувати наша податкова) на рівні близько 5%, і різниця статистично незначуща. Тому аргумент про різний рівень податкового навантаження не відповідає дійсності.
Крім того, до запровадження спрощенки на загальній системі оподаткування працювали геть усі, але надходження до бюджету від мікробізнесу в кілька разів (!) збільшилися після введення ЄП.
Це пояснюється тим, що «чистий дохід», або дуже схожий на нього прибуток, — це умовна розрахункова величина. Вона дуже добре піддається маніпуляціям з боку платника податків, і водночас до її розрахунку за бажання завжди може причепитися податковий інспектор. Тим більше що в мікробізнесі часто важко відрізнити особисті речі й гроші від бізнесових: наприклад, водій може вдень заробляти на власному авто, а ввечері їхати на ньому ж у гості. То як йому при цьому списати на витрати пальне та ремонт?
Отже, якщо все одно прийдуть і причепляться, доведеться «домовлятися», то навіщо платити більше? Підприємці масово декларували дохід у розмірі мінімальної зарплати, а решту сплачували безпосередньо інспекторам, яким це дуже подобалося, так що базари «перевіряли» мало не щодня.
Нагадаємо, що нинішню податкову сформував ще Микола Азаров як суто карально-корупційний орган, підпорядкований безпосередньо президентові Леонідові Кучмі й наділений величезними конфліктуючими повноваженнями від законодавчої ініціативи до силового затримання.
Від самого початку цей державний орган був пронизаний культурою репресії та зневаги до бізнесу. Всупереч Конституції й усьому законодавству і на відміну від своїх західних нібито колег, його працівники сповідували й сповідують презумпцію винуватості платника податків, а перевірка в розумінні податківців не може закінчитися без протоколу про порушення.
Довгий час українські фіскали мали план зі стягнення штрафів і отримували бонуси у відсотках від них. Але це ніколи не було (і не є) головним джерелом їхнього доходу: серед тих, хто має доступ до «живих грошей», які можна видоїти з бізнесу, вважається «западлом» знімати зарплату з карток, бо ж держава надала можливість «заробляти живу копійку».
Головний інструмент доїння та особистої влади — дискреція (тобто можливість представників держави, у цьому випадку податківців, застосовувати державний примус на власний розсуд), яку у величезному обсязі створили закони, творчо запроваджені азаровськими податківцями. У розвинених країнах, таких як Канада, дискреція сприймається як елемент здорового глузду, який надає гнучкість і працює переважно на користь платника податків. В Україні все навпаки.
У цьому сенсі Україну не можна порівнювати з розвиненими країнами, бо, попри зовнішню схожість формальних інституцій, вони мають принципово різні, багато в чому протилежні суспільно-економічно-політичні системи, які працюють здебільшого на рівні неформальних інституцій.
Візьмімо хоча б базовий принцип західної цивілізації — верховенство права. Звичайно, він записаний у всіх формальних законах, починаючи з Конституції, майже в усіх країнах світу, але його справжня дієвість вимірюється загальновизнаним індикатором Світового банку.
За цим об’єктивним показником між Україною і Канадою та іншими розвиненими країнами прірва, це просто різні світи.
Крім того, Україна настільки ж гірша за інституційно найслабшу в ЄС Болгарію, наскільки Афганістан гірший за Україну.
Тому, зокрема, Україні не можна некритично брати за зразок політику розвинених країн і базовані на ній стандартні рекомендації міжнародних організацій, як це сталося свого часу із загальною податковою системою. Натомість конче потрібні якраз такі прості й наближені до практики механізми, як спрощена система оподаткування.
Саме завдяки своїй крайній простоті та відсутності можливостей для дискреції з боку податківців вона стала острівцем більш-менш цивілізованих відносин серед океану сваволі та корупції. Той, хто має справу з українськими підприємцями, знає, що платники ЄП найменше стикаються з корупцією податкової, натомість для платників на загальній системі остання є найбільшим джерелом корупції з великим відривом від інших державних органів.
І це неможливо компенсувати жодними пільгами, про які часто говорять люди, далекі від теми, як-от автор згаданої статті.
Ідея встановити великий неоподатковуваний мінімум у податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), яка також висловлена в тій статті, заслуговує на увагу за умови, що вдасться уникнути масових зловживань, властивих будь-яким системам прогресивного оподаткування доходів, таких як «мертві душі», на яких розподіляють вищі зарплати.
Це також може значно полегшити життя тим великим компаніям, які зараз виплачують своїм працівникам (яких до повномасштабного вторгнення було 1,7–2 млн) тільки мінімальну зарплату, а решту в конвертах через відповідні «конверт-центри».
Але головну проблему підприємця — дискреційність самого поняття «чистого доходу» та неможливість розділити особисті й бізнесові активи — це жодним чином не вирішує. Тобто умовні втрати бюджету були б такими самими, як від зловживань спрощеною системою чи навіть значно більшими, але замість податків довелося б повернутися до данини податківцям.
Інструмент утворення середнього класу
Спрощена система запроваджувалася не як пільга, а як інструмент утворення справжнього середнього класу. І вона чудово впоралася із цим завданням. Україна завдячує успіху Помаранчевої революції та Революції гідності насамперед незалежним підприємцям, які або зросли на спрощеній системі, або на ній і залишалися.
Якщо щось може бути ще гірше за корупцію, то це особиста залежність від «даху» чи того самого податкового інспектора, що є засадничою рисою ординсько-московитської системи влади. Як переконливо демонструє нам Росія, заробляти на рівні середнього класу — це зовсім не те саме, що бути тим середнім класом, який влаштовує революції проти «порядку обмеженого доступу».
Це може робити тільки середній клас у політично-економічному сенсі, «третій стан», тобто люди, які не лише за своїми матеріальними статками, а й загалом за своєю позицією в суспільних відносинах найменш залежні від влади та найбільш зацікавлені у відкритті доступу до привабливих політичних та економічних можливостей.
Саме такий справжній середній клас і є опорою демократії у «відкритому доступі».
А підприємець, який працює під «дахом» або залежить від доброї волі податківця, — такий самий «гвинтик», як і найманий працівник. Наприклад, його можна змусити вийти на антимайдан або просто сидіти вдома.
Для Канади та інших розвинених країн цей фактор не актуальний, бо вони стали такими саме через «відкритий доступ», здобутий у революціях, що відбулися сотні років тому. Тоді як для України він критично важливий, бо нам ще тільки належить пройти цей шлях.
Альтернатива спрощенці — втеча
Альтернативою єдиному податку насправді є не перебування на загальній системі, а втеча. Чи то в тінь, чи то за кордон. У 2021 році в Україні, за даними Держстату, понад 3 млн осіб працювало неофіційно, з них близько 1 млн — не за наймом, тобто були самозайнятими або неофіційними підприємцями. Остання цифра зіставна із загальною кількістю працюючих ФОП — платників ЄП. Проте так було не завжди.
Наприкінці 2000-х тіньового підприємництва майже не було, аж поки Микола Азаров не прийшов до влади у 2010 році вже як прем’єр-міністр і не вирішив знищити спрощену систему своїм проєктом Податкового кодексу, щоб помститися середньому класу, а заразом повернути «заробітки» податківцям і зменшити вартість «рабів» (як їх називали між собою донецькі) для промисловців — «повернути людей на заводи».
Підприємці зрештою відстояли свої права на податковому Майдані (який відіграв велику роль у подальших подіях), але із втратами. Через незаконні перевірки наявності первинних документів, а також значне погіршення умов спрощеної системи із 2009 по 2011 рік Україна, за даними того самого Держстату, втратила 2,2 млн легальних робочих місць у секторі мікробізнесу, з яких лише близько 300 тис. справді пішли «на заводи». Решта пішла в повну тінь.
Це одна з причин, чому (принаймні в Україні) ФОП, тобто мікробізнес, має сплачувати менші податки, ніж інші, більші підприємства: компромісна детінізація.
Мікробізнесу легко працювати неофіційно і звідти недобросовісно конкурувати не тільки з тими, хто платить по повній, а й із тими, хто легально працює на ЄП. При цьому переваги легальної роботи за того самого ненадійного верховенства права мінімальні, бо держава насправді дуже слабо захищає права малих підприємців, натомість легальний статус наражає на ризик перевірок.
Також мікробізнес є колискою підприємництва, тому відносно сприятливий режим для нього в умовах суворої конкуренції дає змогу більшій кількості громадян випробувати себе в ролі підприємців, а в разі успіху піднятися вище.
Щоправда, при цьому після досягнення визначеного законом ліміту обороту для перебування на ЄП малому підприємству доводиться з головою пірнати у всі негаразди загальної системи оподаткування. І страх перед цим утримує чимало підприємців від подальшого зростання або змушує їх подрібнювати бізнес чи приховувати частину оборотів.
Це справді дуже погано, але тут претензія більше до загальної системи.
У будь-якому разі якби не спрощена система, то не було б кому із цією проблемою стикатися. Ймовірно, для таких і тільки для таких підприємств варто запровадити певну перехідну напівспрощену систему на кшталт польської моделі за збереження справжньої спрощенки для менших — принципово більш обтяжливу, але з більшими лімітами, яку Національна стратегія доходів пропонує запровадити для всіх. Це допомогло б зробити перехід плавнішим.
«Долина смерті»
Рання реєстрація платником податку на додану вартість (ПДВ), яку передбачає Національна стратегія доходів, в українських реаліях означає створення «долини смерті», яку підприємство, що розвивається, або ФОП може подолати тільки в тіні.
Бо в нашій країні сплата ПДВ передбачає ведення повного бухгалтерського обліку, а це дорого коштує: тільки зарплата бухгалтера на пів ставки разом із податками становитиме від 100 тис. грн на рік, тобто за нинішнього порога в розмірі 1 млн грн 10% обороту йтимуть на роботу бухгалтера. Самому мікробізнесу облік здебільшого не потрібен, хіба що дуже примітивний.
ФОП-айтівці
Повернімося до ФОП-айтівців. Їм не завжди вдасться піти в тінь, хоча для цього також є чимало можливостей. Замість переходу на загальну систему в Україні вони, найімовірніше, просто виберуть собі іншу юрисдикцію, де за такі самі чи й менші податки отримуватимуть кращу якість публічних благ та інших «послуг» держави, таких як школи, громадський транспорт, медицина тощо.
Тому де-факто спрощена система відіграє критично важливу роль найдієвішого елемента політики конкурентоспроможності.
Адже, навіть незважаючи на таку можливість для «пільгового» оподаткування, міграційний потік кваліфікованих фахівців однаково не змінив свого напрямку, хіба що дещо втратив силу.
Не забуваймо, що у XXI сторіччі швидке й стале економічне зростання можливе переважно (якщо не виключно) завдяки створенню — не втіленню! — інновацій та інших інтелектуальних продуктів.
Тим більше що Україна ніколи за часів незалежності не мала конкурентних переваг у промисловості, та й вступ до ЄС надасть їх тільки на короткий термін, доки зарплати працівників не підростуть до рівня сусідів. На щастя, наша країна має деякі передумови для того, щоб скористатися можливостями, які відкриває постіндустріальна ера: за рейтингами інноваційності вона стабільно була в топ-50 країн світу й мала кілька постіндустріальних галузей, які швидко зростали.
ІТ серед них найбільша, але аж ніяк не єдина. Але такі конкурентні переваги не з’являються самі по собі в країнах із рівнем ВВП на особу, зіставним з українським: 4,5 тис. доларів на рік в Україні проти 55,5 тис. у Канаді. Нам вони дісталися в спадок від СРСР, де були створені штучно.
Відповідно за догматичного підходу такі переваги мали б просто зникнути з часом, що й відбувалося протягом багатьох років. Насамперед через «втечу мізків», оскільки за здатністю приваблювати й утримувати таланти Україна на 64-му місці — Канада на 13-му.
Цьому мала б запобігти спеціальна політика конкурентоспроможності на кшталт тієї, яку провадять уряди багатьох країн, зокрема й Канади, задля залучення талантів або збереження інших своїх конкурентних переваг. Проте в Україні, на жаль, можновладці та навколоурядові експерти досі ще мислять категоріями «індустріальної» (тобто галузевої) політики, у якій закономірно перемагають зовсім не перспективні й «новонароджені» галузі (infant industries), для яких вона, за своїм задумом, мала б існувати, а, навпаки, добре розвинені й занепадаючі, які мають потужне лобі й давно навчилися його використовувати для доїння бюджету.
Останнім часом уряд почав робити й більш явні кроки в цьому напрямку, такі як запровадження «Дія. Сітy», але вони якраз більше нагадують індустріальну політику і відповідно поширюються тільки на сильні й могутні в лобіюванні галузі. На наше щастя, саме спрощена система по факту стала універсальним, найважливішим і найдієвішим інструментом політики конкурентоспроможності, якої так бракує Україні, хоча це й не було метою її створення.
Про зловживання
Всупереч поширеним ілюзіям, зловживання спрощеною системою значно менш поширені, ніж зазвичай вважається. Зокрема, якщо говорити про використання єдиного податку для оплати праці фактично найманих працівників, то економетричне моделювання знайшло лише трохи більше ніж 40 тис. таких псевдо-ФОП (що приблизно збігається з експертними оцінками галузевих асоціацій). Відповідно умовні втрати бюджету у 2022 році становили від 4 до 8 млрд грн. Ці гроші можна вважати не так втратами, як інвестицією в конкурентоспроможність, як описано вище.
Чомусь противників спрощеної системи не турбують 45 млрд грн, які український уряд спрямував, попри велику війну, на «підтримку економіки» у 2023 році, або пільги для підприємств в індустріальних парках, пролобійовані їхніми інвесторами для того, щоб пом’якшити інвестиційну політику.
А тим часом це в багато разів перевищує умовні недонадходження бюджету від використання ФОП замість найманих працівників. Не кажучи вже про те, що у ВР є законопроєкт №5054-1, який запроваджує «європейську практику» відсіву псевдо-ФОП, які насправді є найманими працівниками, на основі низки прозорих критеріїв, таких як отримання переважної частини надходжень від одного клієнта або робота на обладнанні клієнта й наявність робочого місця.
Проте противники спрощеної системи гальмують ухвалення цього законопроєкту, так само як і законопроєкту №10166 про компромісну детінізацію самозайнятих, який може забезпечити бюджету додатковий десяток мільярдів гривень, натомість наполягаючи на тому, що «скоро будемо реформувати (читай знищувати) спрощену систему загалом».
Будь-яка складна проблема, як відомо, має хоча б одне всім очевидне просте, але неправильне рішення. Зокрема, противники спрощеної системи, як і інші популісти, девіз яких «Не ускладнюй!», використовують догматичний підхід, що ґрунтується на «справедливості» (яка сама по собі є суто умовним поняттям).
Цей підхід багатьом здається привабливим своєю простотою, але зрештою він призводить до не найкращих, часто протилежних бажаним результатів, бо не враховує реалій, які у випадку України дуже відрізняються (часом діаметрально) від простої картинки з підручника.
На противагу йому є прагматичний підхід, який передбачає ефективність у досягненні бажаного результату. Він однозначно складніший, а інколи буває й контрінтуїтивним, тому потребує розлогих пояснень (як у цій статті), які не всі здатні збагнути. Але саме він веде до позитивних результатів. І щастя України, що він свого часу переміг хоча б у сфері оподаткування мікробізнесу.
