Підводний саботаж – нова зброя Росії
Едвард Лукас, старший віцепрезидент Центру аналізу європейської політики (CEPA, Варшава й Вашингтон) / Тиждень
«Навіть не думайте» — таким має бути послання для успішного стримування. Атаки можна вигадати які завгодно, але вони стають непривабливими, коли є впевненість у неминучому покаранні. Однак з погляду столиці Латвії — Риги, де я відвідав конференцію з безпеки, такий підхід не працює.
Нам у Великій Британії теж варто хвилюватися.
Останніми днями надійшли сотні фальшивих повідомлень про замінування шкіл в Естонії, Литві й Латвії. До цієї тактики росіяни вдалися в 700 польських школах 2019 року. Головна ціль таких каверз у сірій зоні, тобто на межі безпосереднього конфлікту, — психологічний тиск чи, як кажуть латвійці-достойники, «смута». Ще одна ціль — підводна інфраструктура, що з’єднує країни Балтії з рештою Європи. Цього місяця щось пошкодило газопровід між Естонією і Фінляндією; він не працюватиме до квітня. Випадково? Навряд чи, бо два підводні комунікаційні кабелі (один забезпечував передавання даних до Фінляндії, другий — до Швеції) теж були пошкоджені. Розслідування зосередили на періодичних переміщеннях російського судна й ще одного під китайським прапором. Між собою можновладці кажуть, що свідчення причетності Кремля — беззаперечні. То чому ж ніхто відверто про це не говорить? «Бо тоді довелося б уживати заходів».
Але ж треба щось робити. Якісь рухи спостерігають біля британських берегів, де військові кораблі НАТО й Королівського військово-морського флоту скупчилися біля East Anglia ONE — величезної офшорної вітрової електростанції, яка теж розташована поруч із важливим інтерконектором, що з’єднує країну з материком. Міністерство оборони повідомило мені лише те, що постійно моніторить активність, щоб «протидіяти потенційним загрозам і стримувати».
Однак фахівці у сфері оборони стверджують, що Росія і Китай істотно випереджають нас, здійснюючи підводну розвідку й саботаж. НАТО називає це «реальною» загрозою, що… «наростає».
Нині ми збираємо плоди тривалого безладу й слабкості. Протягом багатьох років Кремль руйнував нашу демократію, підкуповуючи політиків, втручаючись у вибори й підкидаючи страшилки. Росія здійснила згубну кібератаку на країну — члена НАТО — Естонію — 2007 року. Викинула французький телеканал з ефіру 2015-го й влаштувала спробу державного перевороту в Чорногорії 2016-го. Систематично скоює замахи на своїх критиків і втікачів у Берліні (2019), Лондоні (2006), Солсбері (2018), Відні (2020) і Вашингтоні (2016). Російські агенти підірвали склади боєприпасів у Болгарії (2011) і Чехії (2014), призвівши до загибелі й травмування людей, а також поставивши перед загрозою сутичок.
Дипломатичні протести, кримінальні переслідування, вигнання й інші санкції не діють. На тлі ескалації війни в Україні уламки російського дрона впали на території Румунії, а в серпні два військові гелікоптери кремлівського сатрапа Білорусі порушили повітряний простір Польщі. Тепер ще й на додаток підводний саботаж. Кожний безкарний епізод поступово нищить нашу надійність і стримування.
«Нехай Росія і загрузла в Україні, та це не означає, що вона не може створювати проблеми деінде», — наголошує президент Латвії Едґарс Рінкевичс. Скидається на те, що росіяни зосередилися на інфраструктурі, яка з’єднує Естонію, Латвію і Литву з рештою Європи. Тригером могло стати те, що країни Балтії нарешті відокремлюються від російської електросистеми — останнього фізичного залишку спадщини радянської окупації. Це означає, що вони більше покладатимуться на енерго- й газопроводи на дні Балтійського моря.
Ми можемо сприймати атаки на інфраструктуру як розв’язання війни, покликаючись на положення НАТО про колективну оборону. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ заявляє про «рішучу» відповідь у тому разі, якщо буде доведено цілеспрямовану атаку на країни Балтії. Країни-члени НАТО (і Швеція, яка застрягла в залі очікування альянсу) могли б обмежити або навіть заборонити російським кораблям доступ до Балтійського моря. Президент Рінкевичс запропонував цю ідею у своєму зверненні на конференції, що відбулася минулого тижня.
«Ми маємо ставитися до цього серйозно», — сказав він, нагадуючи про заходи США у відповідь на плани радянського керівництва розмістити ядерні ракети на Кубі 1962 року. Дехто в НАТО може не вважати тодішнє балансування на межі війни ідеальним історичним прецедентом, але неспроможність стримувати Росію від подальших атак у сірій зоні підриває довіру до нашого основного засобу військового стримування.
Так вийшло, що протягом цього року я готував доповідь про безпеку Нордично-Балтійського регіону Sea Change разом з колегами з Центру аналізу європейської політики (СEPA) — вашингтонського «мозкового центру». Одна з рекомендацій: відвертіше казати про атаки на межі війни. Західні можновладці часто розбираються з ними таємно, хибно сподіваючись, що дбають про бойовий дух. Насправді, мовчання сигналізує про слабкість і породжує чутки. Пильність поінформованої громадськості допоможе виявляти підозрілі дії. Шведський флот уже покладається на своїх громадян, які причетні до судноплавства й відпочивають на пляжах: вони наглядають за активністю підступних російських суден і підводних човнів. Як то кажуть: «Побачив! Сказав! Потопив!» (чи «Se det, Säg det, Sänk det» по-шведськи).
Ще один спосіб — зміцнення через сприйняття інфраструктури як питання національної безпеки: треба подбати про обладнання, посилити спостереження й мати достатній запас. Дев’ять телекомунікаційних кабелів з’єднують Естонію з рештою світу, тому в разі втрати, наприклад, двох можна обійтись і без них. Нам треба також покращити навчання й підготовку на основі засекречених і не засекречених оцінок загроз, які передбачають іноземні атаки й оборону в сірій зоні. Фізична й психологічна стійкість — це теж засіб стримування: немає сенсу завдавати атак, витрачаючи кошти й ризикуючи, якщо вони не забезпечуватимуть відчутної шкоди й не лоскотатимуть нерви. Наші нордичні й балтійські союзники принаймні почали таку підготовку. Велика Британія — більша й сильніша держава, але водночас суттєво відстає. Фундаментальною проблемою є те, що нормальне життя у вільному суспільстві (багато в чому вразливе) слугує мішенню для наших ворогів. «Вони навіть і не думають», — утішаємо ми себе. Але це неправда.
Автор: Едвард Лукас
Ілюстрація: Розміщення газопроводу. Джерело: Samuli Huttunen / Yle, Mapcreator, OpenStreetMap
