«Вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми – насіння»

Сегодня, наверное, есть смысл остановиться на минуту и оглянуться назад. Прошло шесть лет с того исторического дня, когда Украина тряхнула головой. Сильно. Ещё без злости и грозного рыка, но всё же. Тряхнула, чтобы сбросить со своей шеи московский строгий ошейник вместе с цепью…

Избиение студентов беркутнёй разбудило нас. Очень многие вдруг вспомнили, что мы нация. Великая нация. Корни которой теряются где-то там, куда ещё историки не до конца докопались…

Эти шесть лет лично из меня сделали гражданина Украины! Многое нам всем довелось пережить. А кто-то и не пережил. Но так или иначе была гордость за страну. Гордость за то, что делали. Была уверенность, что не сольют. Знали, что не разменяют семь букв Украина на сто миллиардов долларов. Страна сражалась. Дралась на всех фронтах. Когда батальоны и бригады ценой солдатской жизни держали опорники, высоты, курганы и терминалы, политики и дипломаты крутили россиянам антона на нос. В свете последних событий, наверное, никто уже не сможет скептически относиться к боям на международной арене. Да?

Но смотрите, что сейчас происходит! Всё поменялось. Армия обученная, накормленная, одетая и более менее вооружённая стоит упёрто на своих позициях. Есть силы. Потенциал. Резервы. И, вроде, ничего не может ей помешать. Но за её спиной вдруг оказались дипломаты и политики неучи, которые мгновенно попали в капкан кремля. И что теперь делать пацанам, если за их спинами готовят гибридный мир, имя которому – капитуляция?! Вопрос, собственно, риторический.

Порох вместе с другими политиками и дипломатами сами расставляли озверевшему от безнаказанности кремлю дипломатические «растяжки». Да, первый отвод войск был осуществлён в 2016 году. Если я на ошибаюсь, то там же, в районе Петровского. Но сработал банальный принцип многих восточных единоборств. Умышленно показать свою слабость, чтобы потом обернуть атаку противника против него же самого. Знали, что оккупанты не выдержат режим тишины? Знали. Поэтому и устроили им ловушку.

– Мы же отвели войска, почему обстрелы не прекращаются?
– А нам по х*ру! Отводите ещё!
– Тоді… На х*й, пишеться роздільно! Перекладач потрібен, чи і так зрозуміло?!

И войска тут же вернулись на свои позиции. Всему миру сообщили, что кремль не выполняет свои обязательства, тем самым поставив его в позицию оправдывающегося.

Когда россияне в результате акта агрессии захватили наши суда в международных водах, никто не стал умолять их вернуть моряков и корабли. Не предложил помириться и договориться где-то посередине. Не думал извиняться, заплатив откат унитазами. Украина мгновенно потребовала вернуть захваченных и захваченное. Подняла на уши всё мировое сообщество. В стране было объявлено военное положение. Уже могли себе позволить. (Вспомните, как тогда обосрались «уставшие от войны»). Политики и дипломаты мгновенно обратились в международный морской трибунал, который в итоге выиграли. И снова кремль оказался в позе «лоси пьют воду». И ведь могли дожать. Оставив лосей в той же позиции… Но прогнулись сами. Стали играть по их правилам. Начали заискивающе заглядывать в водянистые глаза путина…

Раньше была гордость за страну. Была уверенность в завтрашнем дне. Сейчас же остались лишь злость и маты. И, конечно же, вера в нацию и армию! Ведь нужно же во что-то верить…

Свобода. Гідність.
Право самим визначати свій шлях і зовнішню політику.
Право бути частиною ЄС і НАТО.
Право міняти владу, коли вона втрачає довіру.
Право бути Державою. Подалі від руского міра.

За це дорого заплачено. Дуже дорого. Й шлях ще довгий, і йти ще довго та непросто, й боротися та воювати ще прийдеться, й бажаючих пересидіти в кущах, для яких свобода, гідність і право, незалежність і воля – не цінність. Попутників, примітивних і байдужих більше, ніж навіть собі уявляв… Але ми не маємо права складати руки, впадати у відчай та міняти шлях.

Всіх з Днем Гідності.

Згадаємо сьогодні Небесну Сотню і нашу Небесну Гвардію. Господи, дай нам мудрості та єдності, бути гідними їх і їх пам’яті та побудувати країну, за яку заплачена така висока ціна. Україну.

«Вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми – насіння»

В день собору архістратига Михаїла та інших Небесних Сил Безплотних ми також святкуємо важливе національне свято «День Гідності та Свободи».

Хто такі Небесні Сили Безплотні? Це ті духи, що стоять біля Престолу Божого, «вогненне полум’я» (Євр. 1.7). Вони не просто стоять у Престолу, вони носять цей Престол, вони є тим полум’ям, що спалює гріх і всяку нечистоту. Ангели страшні та великі. В Апокаліпсисі описується один з ангелів, який настільки великий, що одна нога його стоїть на морі, а інша на землі.

Архістратига Михаїла Церква вшановує як небесного воєводу, як того архангела, який у відповідь на повстання Люцифера відповів «Хто яко Бог?» і очолив ангелів, яки перемогли зло.

Сьогодні ми вшановуємо цих ангелів – переможців, що стали на сторону світла.
Також ми сьогодні вшановуємо й інших ангелів – воїнів світла, що піднялися на захист України та кожного з нас від тієї темряви, що мала поглинути нас, нашу державу та Церкву.
Ми вшановуємо тих, хто піднявся на захист нашої свободи, тих, хто відстояв її, та продовжує відстоювати її і зараз.
Ми вшановуємо самих себе, бо якщо щосекунди ми самі не будемо відстоювати свою свободу, то вона буде попрана ворожою ордою чи бісами.

І хоч ангелів Св. Письмо описує нам величними та грізними, та людина, за промислом Божим, є вища за них “Що є чоловiк, що Ти пам’ятаєш про нього? Або син людський, що Ти вiдвiдуєш його? Небагато Ти принизив його перед ангелами; славою i честю вiнчав його i поставив його над дiлами рук Твоїх, усе підкорив під ноги його ”. (Рим. 2. 6-8) і ще говориться «Ми будемо судити ангелів» ( 1. Кор. 6.3)
Чому ми будемо судити ангелів? Тому, що ми створені Богом вільними, богоподібними і повинні досягнути до найвищої форми свободи. Свободи, як у Бога.

Коли ми боремося за свободу своєї держави ми стукаємо в ворота Царства Небесного. Царство Небесне силою береться. Наша свобода та гідність також беруться силою. Коли людина бажає досягнути Царства Небесного, проти неї повстають біси. Коли ми почали наводити лад в своїй країні, на нас накинулась одержима бісами орда.

Людині, яка стала на шлях до Царства Небесного, не можна зважати на бісів і потрібно силою переступати через всі спокуси, рухатись до свободи в Богові. Так само коли ми рухаємося до гідної держави, на нашому шляху повстає багато перешкод, але силою свого духа ми маємо їх долати.

Є таке прислів’я «вони хотіли поховати нас, але не знали, що ми – насіння». Так, злочинна влада намагалася залякати, побити, а потім і вбити наших героїв. Але вони стали нашим зерном. «Якщо зерно не помре, то не принесе плода» – каже Св. Письмо. Герої Небесної Сотні – це ті, хто стали першим насінням. Військові, які зараз гинуть за нас, – теж це насіння Нової України, яке хтось хоче поховати, але це насіння проростає, квітне, дає плід, не зважаючи ні на що.

Від насіння Царства Божого вимагається дві речи. По-перше, бути смиренним насінням, слухняним волі Творця, а по-друге, бути гідним насінням, здатним принести плід.

У Царство Небесне не може увійти людина, яка має рівень власної гідності нижче ніж рівень гідності царя.
Яке найбільше джерело нашої гідності? Смиренне відчуття себе зброєю Бога, друзями та дітьми Бога. Наша гідність – це Божа гідність і нічия більше. Цю гідність не можливо відняти силою, гідності не можна позбавити без волі людини.

Шість років тому дурні люди волали «Путін спаси!», зараз вони продають свою гідність за кило моркви та шматок хліба – рівно таку ціну вони дають за свою гідність і свободу.
Нещодавно інші голосили: мову, Томос, віру на хліб не намажеш, вже сьогодні вони починають розчаровуватися у своєму сцарьку та казати, що їх надурили.
Ми завжди платимо велику ціну за свободу, щоби можна було сіяти хліб, ростити дітей і шукати Царства Небесного на своїй, Богом даній землі.

Гідність не можна вкрасти. Гідну людину можна взяти в полон, можна голою вивести на сніг і поставити на коліна, але гідності цим не віднімеш. Теоретично в нас можна відібрати землі, можна стріляти «Градами», «Буками», мінами, кулеметами. Можна заводити кримінальні справи, звинувачувати будь у чому, але гідність, даровану Богом та политу кров’ю, відібрати не можна. Бо її нам дарував Бог. І на всі перешкоди від одержимих бісами ми повинні відповідати, як колись архістратиг Михаїл, «Хто яко Бог?».

Зі святом, браття і сестри!

Фото © Макс Левін/Lb.ua

Зрада Майдану

Український народ, обираючи до влади банду зелених більшовиків, не зраджував Майдан. Він не міг цього зробити, тому що ніколи не присягав Майдану, не був охрещений під час Вогняного Водохреща, не перебирав мов вервиці холодну київську бруківку, повторюючи гімн, як охоронну молитву. Той, хто не пропустив Майдан через своє серце, хто не визнав Гідність як найвищу цінність, хто живе лише заради того, що можна намазати на хліб, той ніколи не зрозуміє і не оцінить Майдану.

“Коли ж у народу більше немає відваги,
Немає власної гордості, немає самоповаги,
Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –
У такого народу і героїв немає!”

Не український народ здійснив революцію Гідності, а українська нація. На нашому етапі історичного розвитку народ і нація не співпадають на більш ніж на 75%.

Зрадили ж Майдан ті, хто стояли поруч в найтяжчі миттєвості Революції, хто витирав холодною бруківкою руки липкі від крові загиблих побратимів, з ким ми мов близнюки пахли однаковим димом від бочок і шин. Ті, хто потім подалися приховано чи відкрито підтримувати проповідників “ебонітових паличок”. Оце справді болить чи не найдужче.

“Віримо чужим, своїм не довіряємо,
Розводимо руками – маємо, що маємо!..”

Це дуже правильна назва – День Гідності та Свободи, а не просто Свободи. Без гідності свободи не буває. Людям без гідності свобода не потрібна. Такі не повстають. Такі бродять стадом, мов зомбаки, і мають переконання із телевізора.

Хто ми, українці, чудово видно саме крізь потребу гідності. На схід від нас людям треба не гідність, а пайка. У них суспільний договір з тиранами: ви узурпуєте владу і качаєте нафту, а нам за це даєте їжу та плазму 42″. Для західних сусідів гідність не пустий звук. Так, для декого сьогоднішні поставки газу важливіші за пам’ять про радянські танки. Але поляки, балтійці, європейці старої Європи не готові бути безсловесним бидлом і заглядати в рот тиранам.

Покоління двох Майданів вибороло нам усім право бути серед вільних народів. І тільки від нас залежить, скористаємося цим шансом чи профукаємо його, як наші предки.

Свобода не тільки починається з гідності, а й закінчується з нею. В підкореного народу спочатку відберуть гідність: гордість за себе, свій народ, свою мову, власну державу. А потім вам, зневіреним і збезчещеним, свобода буде вже не потрібна. Ви з легкістю відмовитеся від неї в обмін на пайку та телевізор.

Тож давайте привітаємо в цей день людей гідних і вільних! Давайте збережемо свою гідність. Як би важко не було, але Україна не стає менш рідною, якщо на ній паразитують негідники. Горджуся своєю країною. Горджуся людьми, що живуть на цій землі. Горджуся, що разом із ними рухаю свою країну туди, де гідність і свобода – не просто слова.

---

Меня другое удивляет: а почему они решили, что им будет так легко с нами справиться?
С нами, прошедшими не один майдан, ментов, беркутню, крым, войну, “ихтамнетов”, своё сепарьё и вату и смерти, смерти, смерти…
В чём прикол?

Но они ведут себя так, будто они не в Украине, во всяком случае, не в Украине образца 2019-го года. Глупо, нахраписто, развязно, похабно, пошло.

Но мы же живы. Мы никуда не делись. Да, нас стало меньше за счёт погибших, но, в то же время, нас сегодня больше – за счёт прозревших.

И мы не собираемся сдаваться. И мы готовы пожертвовать всем ради своей страны. Даже самым дорогим – своими жизнями. И даже более того, жизнями своих детей, шестой год воюющих на востоке с мировым злом.

Я не знаю, что там у них в головах. Какая-то странная нездоровая эйфория. От этих 73-х процентов, что ли? Но это даже не смешно. Это не электорат и никакая не поддержка. Так… пыль и пена, которая испарится при первом же шухере.

Не знаю. Очевидно чего-то я в этой жизни всё же не понимаю. Зато понимаю одно: без Украины мне не быть. Впрочем, как и ей без меня. Поэтому я спокоен. Наша страна – в наших руках. Хрен им, а не Украину.

С началом третьего Майдана всех нас, друзья!

Слава Україні!

Фото © Віталій Носач/«Українські Новини», «РБК-Україна»

---

Шесть лет назад началась Революція Гідності.
Пишу – стираю, пишу – стираю. Всё как-то пафосно или мелко, или не о важном.

Что для меня Майдан?

Это когда зае*бало.
Это когда большой и сонный народ почухал репу и сказал: «Не, так дело не пойдет. Нельзя бить детвору, которая просто стоит с лозунгами».
Это когда общество разделилось на две части.
Это когда нам в Донецке столько всего лилось в уши, что Макс сказал: «Да ну в пень! Поеду сам посмотрю, что там и как!», а его родители из России звонили и просили не кушать наколотых наркотиками апельсинов.
Это когда тонкая девушка на каблуках, несущая две покрышки.
Это когда инвалид в коляске, разбирающий брусчатку, чтобы помочь.
Это когда я сидела в тёплом кресле и смотрела, как потоки ледяной воды льются на людей.
Это когда я прочитала, что в Киеве проблемы с шовным материалом, купила его в Донецке, отправила волонтёрам и думала себе: «Ну да. Таня – молодец… Примазываешься, революционерка диванная?»
Это когда мне звонила подруга из Киева и, захлёбываясь воодушевлением, рассказывала, какое тут единение и взаимопомощь.
Про бусы с едой, про дрова, про волонтёров, про музыкантов на баррикадах. Про открытые двери храмов.

Это когда падали тела.
Не как в кино, успев что-то сказать важное и подержаться за пробитую грудь, а просто на землю. Сразу.
И когда к нему полз другой. И падал рядом.

Это когда я впервые в жизни осознала себя частью большого народа, который устал быть терпилой и бросил кирпич в охреневшую морду.
Это когда нам не простили такой дерзости в одной стране по соседству.
Это когда жизнь разделилась на «до» и «после».

И теперь у нас два варианта всего.
Идти вперёд, минируя за собой поля.
Или снова опустить глаза в пол и стать в привычное стойло.
Выбирай.

 

Фото на заставці © Максим Дондюк