Памʼятати, щоб ні на мить не припиняти підтримувати українську армію, щоб спільно відстоювати нашу Україну і кожного її громадянина. Вічна памʼять загиблим. Вдячність тим, хто боронить Україну!
Читати далі
Ми мали впасти 714 днів тому. Ну, максимум, на “2-3 тижні” пізніше ©. Але я вірю у те, що єдине, що тримає нашу країну на поверхні та змушує світ оклигувати від летаргійного сну комфортного життя на фоні темного горизонту з північного сходу, – це взаємопідтримка нашого суспільства.
Читати далі
Одним із найпомітніших моїх минулорічних постів став допис про дідуся і синю ізолєнту. Але за 10 хвилин фейсбук його нещадно зніс. Спробую для історії запостити той забанений допис. 30 березня 2022 року…
Читати далі
Я не люблю Ірпінь. Не гоїть час нічого, а той, хто так каже, життя не бачив. Але я не припиняю захоплюватися цим містом-феніксом. Скільки разів сам собі клявся не заїздити в Ірпінь, але їду. Бо ірпінці ж – святі люди.
Читати далі
В Ірпені 5 березня 2022 року було море вогню. В самісінький вир подій за нами приїхала Морська піхота України. Шановні морпіхи. Саме завдяки Вам ми вже з 6 березня багато днів поспіль вивозили людей з Ірпеня так само, як це робили Ви. Бо Ви показали, що так можна було. Повертайтесь живими. Дякую.
Читати далі
Ситуація з блекаутом дуже схожа на ту, в якій мені прийшлося жити в квітні цього року, коли разом з іншими приїхав в Ірпінь на відновлення пошкодженого будинку. Тому поділюся трохи своїми порадами, які, можливо, вам допоможуть.
Читати далі
Оксюморон, але смерті в наших життях зараз так багато, що іноді реально задумаєшся, як не погубили залишки клепок. Можете вважати, що я свої вже посіяла, але чим більше я працюю з темою Бучі та Ірпеня, тим важливіше для мене зберегти пам’ять про ці всі події. І про всіх цих людей. Хоча б для того, аби росіяни не станцювали потім на їхніх кістках. Бо спершу вони заливають нашу історію нашою кров’ю, а потім засипають тоннами брехні, яка бетонує нас на десятиліття. Я не знаю, чи не заправляють зараз «мій» літак і не хочу відкладати цю справу на далеке майбутнє, якого в мене, можливо, і немає. Дуже сподіваюсь, що в мене все вийде.
Читати далі
Кава була дуже гаряча, тому я, подмухавши, поставив горнятко на стіл поруч з червоно-чорним повербанком. Він лежав тут вже місяць, і особисто я мав мало надій, що Андрій зможе повернути його законному власнику. Ми познайомились із ним випадково. Під час опрацювання запиту на евакуацію з багатоповерхівки в Ірпені. Запропонували їм негайно виїхати, одначе отримали у відповідь категоричну відмову. Єдино що – один з мешканців попросив Андрія зарядити йому повербанк, щоб можна було заряджати телефони. Андрій миттю віддав йому свій, заряджений, а натомість забрав собі хазяйський.
Читати далі
Ми підібрали їх на одній з вулиць Ірпеня – чоловік, жінка і мала дитина. Вони йшли пішки до Романівки з-під обстрілів і радо погодились підсісти в наше авто. Дорогою розговорилися:
– Куди далі? В Києві родичі є?
– Ні, немає. Поїдемо, мабуть, в Прилуки, – сказав чоловік.
– В смислі, в Прилуки?! З Ірпеня та в Прилуки?! Ви в курсі, що там зараз? – синхронно отетеріли ми. – Може, таки на Захід? Волонтери приймуть, розселять, там безпечно.
– Так а шо? Там, де окупація, вже все спокійно, людям он в Мелітополі вже світло дали. Спокійно живуть. Все буде нормально.
Я стис кермо і здалося, що почув, як зарипів пластик. Ми висадили цю родину на Романівці, і єдине, кого мені було шкода, – це дитину. Коли закрилися дверцята, я зірвався з місця з вереском шин, втискаючи всю лють в акселератор.
Коли йдеться про різню в Бучі, Ірпені, Бородянці, Ворзелі напрошується питання: «Навіщо?!». Перше, що спадає на думку, це списати все на довічне російське бузувірство і зневагу до людського життя. Проте пояснювати все одною лише відсутністю у росіян емпатії до всіх, починаючи від себе, буде надто легковажно. Фахівці-юристи наводять низку ознак, як відрізнити “звичайні” злочини (і зокрема воєнні) від замаху на “вбивство народу” (геноциду). Дуже багато ознак вказують на те, що події у Бучі були спланованою операцією, підготовленою заздалегідь.
Читати далі
Не нагнітати. Не нагнітати. Не нагнітати. В який момент не нагнітати? Коли міни лише заряджають у ствол міномета? Коли танк тільки підминає дворові газони, аби зайняти позицію? Чи коли ти вже дивишся на могили у дворах? Чи коли спілкуєшся з ДСНСникам, які спітніли від кількості перевантажених у Газель тіл? Інколи здається, що це не зі мною, не з нами. Що це якийсь діафільм чи аніме, а сюжет писав навіжений. Сюжет – лайно. Все нереально. От тільки запах плоті та скрегіт битого скла під ногами натякає, що все наяву.
Читати далі
Ми знову капітально сьогодні зайшли в це багатостраждальне місто. Працювали багато наших колег-волонтерів. Вони просто богі евакуації – чітко, злагоджено, будинок за будинком, підвал за підвалом – вивозили людей саме з екс-окупованих територій. Евакуйовані сотні ірпінців. Ушкоджені фізично та/або психологічно, але живі. Важко було їхати назад, на Київ, і читати пожовклі біг-борди про місто-мрію, де дуже круто придбати за вигідними умовами квартиру. Сюрреалізм як він є. ЗСУ продовжують дотискати орків. Коли дотиснуть, настане час скорботи за полеглими. І настане час вертати життя на вулиці міста в лісі. Ірпінь житиме. Переможемо.
Читати далі
Ці люди, яких ми виводили під абсолютно апокаліптичний міст, підірваний з одного боку і заставлений порожніми машинами з іншого, ці люди, що полишали за спиною своє старе життя, свої будинки, світлини, чашки, свою роботу, свої альбоми і папери – все те, що складало їхнє звичне життя, все те, де зараз у вогні нишпорять однотипні, одноразові істоти, – ці люди знаходили в собі сили посміхатися. Крізь втому. Крізь сльози. Крізь абсолютно незрозуміле майбутнє.
Читати далі
Я прямо зараз дивлюся на мапу, де вказана адреса перебування родини, яка сьогодні молить про допомогу, і з сумом констатую, що вони спокійно з усіма дітьми та людьми похилого віку мали не тільки змогу пішки дійти до Романівки. Не тільки підсісти в наші авто. А й спокійно неквапом завантажитися в ті автобуси, які централізовано приїжджали в центр забирати людей. Кожен день вони мали шанси спокійно піти. Тепер шансів поки що немає. Я ні в якому разі не засуджую і не звинувачую. Війна така штука, де кожен сам відповідає за свої рішення і сам собі суддя та критик. Усі відповідають самі за себе. Усі, окрім, бляха, дітей. Ось що розриває мені серце.
Читати далі
Петро Порошенко разом із бійцями 206-го батальйону тероборони Києва передали бійцям ЗСУ та побратимам з тероборони Ірпеня 450 бронежилетів, повнопривідні вантажівки та «бандеромобілі» – спеціально оснащені пікапи, посилені бронею та озброєні кулеметами ПКМ, які бійці називають «Покемонами». «Ми не дамо російським загарбникам жодного шансу. І кожен день ми будемо випускати те, що можемо: кулемети, бронемобілі, «бандеромобілі», озброювати додатково для того, щоби підвищити ціну, яку заплатить російський загарбник за те, що він вдерся до нас», – наголосив п’ятий Президент.
Читати далі
Наші їх ї*ошать. Впевнено. Методично. Без героїзму та надзусиль, а наче згідно з прислів’ям відомого класика: “Це для них війна, для нас це просто звичайна робота”. Мені пощастило працювати з дуже крутими людьми. Людьми, яким пасує рекламний борд на виїзді з Ірпеня: “А у Вас є яйця?”. У росіян немає шансів. Жодного. Київ вистоїть. Переможемо.
Читати далі
