Не нагнітати?! (фото, відео)

Антон Сененко

– Ми б дуже просили Вас евакуюватися.
– Чому?
– Ситуація раптово може погіршитись, як це було 5 березня.
– От тіки не нада тут нагнітать, хлопці. Все буде нормально.

Ця розмова з на вигляд дорослою жінкою та її сусідами відбулася у дворі кількох багатоповерхівок 9 числа.

Сьогодні ми заїхали за цією ж адресою, щоб за наводкою Анни Конош (дяка їй) вивезти чоловіка з гангренами обох ніг. Ми заклякли. Чесно. Кожного разу думаєш, що готовий до всього, але ні.

У дворі повно вирв від розривів. Жодного цілого вікна в жодному будинку. Замість гаражів та авт – понівечене згарище. Вцілілий місцевий водив нас по цьому апокаліптичному пейзажу і показував:

– А отут той танк зупинився, повернув башту і вистрілив прямо в гаражі. Все запалало миттю. Потім повернув туди і вистрілив прямо в будинок. Тоді та жінка, мабуть, і загинула. Он діра в стіні, бачите? Ходімо, покажу могилу, ми її тут і поховали.

Дорогою побачив нерозірваний танковий снаряд, огородили його будсміттям, аби привернути увагу саперів.

Не нагнітати. Не нагнітати. Не нагнітати. В який момент не нагнітати?
Коли міни лише заряджають у ствол міномета?
Коли танк тільки підминає дворові газони, аби зайняти позицію?
Чи коли ти вже дивишся на могили у дворах?
Чи коли спілкуєшся з ДСНСникам, які спітніли від кількості перевантажених у Газель тіл?

Підійшли до хлопця з гангреною обох ніг. Мешкав у гаражі, влучив снаряд, все погоріло, сам потім отримав обмороження. Так все і почалося. Запах такий, що я такого ніколи не чув. Ледь стримався, щоб не блювонути. Тут ми з Андрієм зрозуміли, що вперше відмовимо в евакуації в нашому авто – просто не довеземо. Не зможемо. Фізично. Ніяк. Не просіть. Для всього є межа.

Пішли шукати нормальний транспорт, бажано з лікарями. Не знаю, хто і де там є, але буквально за рогом вперше в Ірпені побачили білосніжного джипа з білосніжним прапором із червоним хрестом, що їхав нам назустріч. Де вони були до цього – не знаю, але я був радий їх бачити. Це для них, вони на це вчилися.

Помітивши нас – в брониках, касках, зі зброєю, водій червонохресного авто зупинився метрів за сто і увімкнув аварійку. Я підняв руку і повільно пішов назустріч. Виявилося, що це іноземні лікарі з російськомовною перекладачкою. Охоче погодилися оглянути потерпілого і забрати його (довезли до Романівки). Вони чіпляли на хлопця пульсоксиметр, розгортали алюмінієву ковдру, міряли тиск, питали, чи можуть вони зняти з ніг гнилі шкарпетки з гноєм, а він кричав, що боляче. Дівчина фотографувала їхню роботу.

Поруч руїни, могили, всюди скло, ми знову пробили колесо, хоча я лише зранку його перебортував, хрінзнаскікиповерхівка, що вигоріла вщент від першого до останнього поверху, а ось будинок, звідки ми 13 березня вивезли дідуся під прильотами мін, он діри в фасаді, йому точно там були б гайки…

– Так, – кажу рятувальникам, – давайте прикуримо автомобіль, хороший буде Вам помічник.

Власник все одно загинув, нашо йому в цьому Стіксі машина, тим більше ці ж рятувальники вивезли його тіло вчора. А ось і вирва, мабуть, до криниці йшов по воду. Нашо виїжджати, якщо є їжа і вода, що може статись.

Не нагнітайте.

Міна. Міна в асфальті. Хвостовик. Снаряд. Град. Отам, хлопці, дивіться уважно, на розтяжки ще не перевіряли.

Інколи здається, що це не зі мною, не з нами. Що це якийсь діафільм чи аніме, а сюжет писав навіжений. Сюжет – лайно. Все нереально. От тільки запах плоті та скрегіт битого скла під ногами натякає, що все наяву.

– Андрію, я зупинюсь тут. Зайду.

Він зрозумів без уточнень.

Паралізована жінка, яку ми 13 березня не забрали, бо потрапили під обстріл. Адресу, де вона є, ми передавали усім – військовим, медикам, ДСНС, найвідважнішим водіям Ірпеня. Я йшов і серце калатало. Ось хвіртка, посічена уламками. Ось вікна, вірніше, їх відсутність. Двері відчинені. Вже легше. Коридор, кімната, ліжко. Порожнє. Її забрали. Її вивезли. Видих. Дяка тим, хто це зробив. Одним тягарем на душі менше.

Дорогі котеджі. За інформацією – купа людей, в т.ч. 7-місячна дитина. Поважний пан, представляється професором, стверджує, що завтра виїдуть самі, і у них все нормально. Вивезти хоча б маму з дитиною зараз відмовляються. Ніяк.

– Не нагнітайте. Все нормально.
– Я це вже чув. Я це вже чув. Просто уявіть, що я вже це чув. Бережіть себе.

Бережіть себе.

 

Автори