Не нагнітати?! (фото, відео)

– Ми б дуже просили Вас евакуюватися.
– Чому?
– Ситуація раптово може погіршитись, як це було 5 березня.
– От тіки не нада тут нагнітать, хлопці. Все буде нормально.

Ця розмова з на вигляд дорослою жінкою та її сусідами відбулася у дворі кількох багатоповерхівок 9 числа.

Сьогодні ми заїхали за цією ж адресою, щоб за наводкою Анни Конош (дяка їй) вивезти чоловіка з гангренами обох ніг. Ми заклякли. Чесно. Кожного разу думаєш, що готовий до всього, але ні.

У дворі повно вирв від розривів. Жодного цілого вікна в жодному будинку. Замість гаражів та авт – понівечене згарище. Вцілілий місцевий водив нас по цьому апокаліптичному пейзажу і показував:

– А отут той танк зупинився, повернув башту і вистрілив прямо в гаражі. Все запалало миттю. Потім повернув туди і вистрілив прямо в будинок. Тоді та жінка, мабуть, і загинула. Он діра в стіні, бачите? Ходімо, покажу могилу, ми її тут і поховали.

Дорогою побачив нерозірваний танковий снаряд, огородили його будсміттям, аби привернути увагу саперів.

Не нагнітати. Не нагнітати. Не нагнітати. В який момент не нагнітати?
Коли міни лише заряджають у ствол міномета?
Коли танк тільки підминає дворові газони, аби зайняти позицію?
Чи коли ти вже дивишся на могили у дворах?
Чи коли спілкуєшся з ДСНСникам, які спітніли від кількості перевантажених у Газель тіл?

Підійшли до хлопця з гангреною обох ніг. Мешкав у гаражі, влучив снаряд, все погоріло, сам потім отримав обмороження. Так все і почалося. Запах такий, що я такого ніколи не чув. Ледь стримався, щоб не блювонути. Тут ми з Андрієм зрозуміли, що вперше відмовимо в евакуації в нашому авто – просто не довеземо. Не зможемо. Фізично. Ніяк. Не просіть. Для всього є межа.

Пішли шукати нормальний транспорт, бажано з лікарями. Не знаю, хто і де там є, але буквально за рогом вперше в Ірпені побачили білосніжного джипа з білосніжним прапором із червоним хрестом, що їхав нам назустріч. Де вони були до цього – не знаю, але я був радий їх бачити. Це для них, вони на це вчилися.

Помітивши нас – в брониках, касках, зі зброєю, водій червонохресного авто зупинився метрів за сто і увімкнув аварійку. Я підняв руку і повільно пішов назустріч. Виявилося, що це іноземні лікарі з російськомовною перекладачкою. Охоче погодилися оглянути потерпілого і забрати його (довезли до Романівки). Вони чіпляли на хлопця пульсоксиметр, розгортали алюмінієву ковдру, міряли тиск, питали, чи можуть вони зняти з ніг гнилі шкарпетки з гноєм, а він кричав, що боляче. Дівчина фотографувала їхню роботу.

Поруч руїни, могили, всюди скло, ми знову пробили колесо, хоча я лише зранку його перебортував, хрінзнаскікиповерхівка, що вигоріла вщент від першого до останнього поверху, а ось будинок, звідки ми 13 березня вивезли дідуся під прильотами мін, он діри в фасаді, йому точно там були б гайки…

– Так, – кажу рятувальникам, – давайте прикуримо автомобіль, хороший буде Вам помічник.

Власник все одно загинув, нашо йому в цьому Стіксі машина, тим більше ці ж рятувальники вивезли його тіло вчора. А ось і вирва, мабуть, до криниці йшов по воду. Нашо виїжджати, якщо є їжа і вода, що може статись.

Не нагнітайте.

Міна. Міна в асфальті. Хвостовик. Снаряд. Град. Отам, хлопці, дивіться уважно, на розтяжки ще не перевіряли.

Інколи здається, що це не зі мною, не з нами. Що це якийсь діафільм чи аніме, а сюжет писав навіжений. Сюжет – лайно. Все нереально. От тільки запах плоті та скрегіт битого скла під ногами натякає, що все наяву.