Ірпінські флешбеки
Я не пам’ятаю, як і чому я опинився в групі Я ♥ Ірпінь. Можливо, це ще з часів, коли ми там займалися евакуацією. Чи вже потім туди додався. Не пам’ятаю, щоби що і нащо.
Та й не живу я в Ірпені.
І не буду жити. Ні за які гроші та принади світу.
І скільки разів сам собі клявся не заїздити в Ірпінь, але їду. Бо ірпінці ж – святі люди – то печива в ЗСУ напечуть, то кави передадуть, то машини на фронт безкоштовно фарбують.
І ти женеш, завозиш, вивозиш. А тебе трусить прямо за кермом, зуби стиснені, долоні мокрі, головою не крутиш, щоб не ловити флешбеки.
Ринок на вокзалі здається якоюсь дикістю. Там, де стирчали гради, – бабуся щось продає. В парку повно людей і вони чомусь сміються. Тут же геть смішно не було, а вони кульки пускають.
Але їдеш. Виходиш. Усміхаєшся. Тиснеш руки. Приймаєш передачі. А потім тиснеш на газ і валиш на Романівку, не обертаючись, не зупиняючись, лише краєм ока чіпляючи обірвану рекламу “Документи”, під якою ховав евакуаційну автівку з-під обстрілів.
Глибокий видих на Академмістечку, і життя знову стає кольоровим.
Я не люблю Ірпінь. Не гоїть час нічого, а той, хто так каже, життя не бачив. Але я не припиняю захоплюватися цим містом-феніксом.
І ще більше вражаюся впертості цієї групи, яка методично з тих самих минулорічних часів збирає історії про всіх мешканців Ірпеня, які загинули під час російського вторгнення. Не знаю, хто, як, але велика шана цим людям.
Так би всі міста робили.
Ці історії неможливо читати без перегортання усього всередині.
Тим більше, коли бачиш, що, наприклад, ця родина загинула саме тоді і в тих локаціях, де розбили нашу колону, де танк і солдати стріляли по цивільних автівках, де мирне місто в секунди перетворилося на пекло.
«5 березня родина спробувала виїхати. Робили це двічі. Першого разу потрапили під обстріл і повернулися у підвал до водія, який їх вивозив. Під час другої спроби окупанти розстріляли водія. Машина з’їхала в кювет і вони почали розстрілювати її…
… Коли після звільнення Ірпеня родичів знайшли, вони були на задньому сидінні. Максим накрив собою Яну, а вона – Дарину»”.
росія – неймовірної потворності країна. Неймовірної. Водка, балалайки і 140 мільйонів гною.
А я в цій групі так і сиджу. Воно б відписатись, але не можу. Сиджу і читаю про людей, яким не судилося вибратися звідти, звідки багатьом іншим пощастило.
Звідки пощастило вибратися мені.
Майте тиху ніч.
