Мертві хочуть, аби про них розповіли

Євгенія Подобна

Найстрашніші моменти в житті для мене – це останні хвилини «до». Коли вилітає літак з, наприклад, Енгельса (будьте ви там прокляті), коли чергова російська паскуда закидає снаряд, коли випускається ракета, коли на позицію виїжджає той самий «Град» чи САУшка, коли в патроннику вже заряджена саме та куля, яка призначена тобі. Коли твою долю вже визначено, коли лишаються лічені хвилини твого того самого єдиного життя, якого в тебе більше не буде. Коли ти навіть не здогадуєшся, що ось-ось і все. Ти спиш у своєму ліжку, ти віриш, що після цього бою подзвониш дружині і сину, ти плануєш після війни поїхати до друзів, бо так довго відкладав цю поїздку. Зрештою, відкладаєш на ранок винос сміття чи купівлю хліба і навіть уявити собі не можеш, що ранку в тебе вже не буде. А літак, який вб’є тебе вже заправлений, і російський пілот-виродок вже зав’язує шнурки і за мить готовий летіти тебе вбивати. І для тебе настає зворотній відлік.

В інституті вчили, що одразу «все» не буває. Що є так звані термінальні стадії – предагонія, агонія, клінічна смерть. Останній кидок на безносу – миті, коли пальці, попри всі зусилля, розтискаються і таки відпускають життя, що вже майже вирвалось з твого тіла. І ніхто не повертався звідти, аби розповісти, які вони були, ті самі останні його хвилини. Рідним завжди важливо знати правду про те, як це сталось – все до найменших і, як здається нам, чужим, взагалі непринципових деталей. Але рідні іноді проводять колосальні розслідування, аби дізнатись, якими були ті самі останні хвилини. Іноді ти просто шокований – ну як? Людина не слідчий, без найменшого досвіду пошукової роботи, пазл за пазлом збирає докупи останній день того, хто їй був дорогий, ледь не посекундно. Так, що й сам покійний, мабуть, не зміг би переказати його і вполовину так докладно.

Оксюморон, але смерті в наших життях зараз так багато, що іноді реально задумаєшся, як не погубили залишки клепок. Можете вважати, що я свої вже посіяла, але чим більше я працюю з темою Бучі та Ірпеня, тим більше відчуття, що мертві хочуть, аби про них розповіли. Я натикаюсь на цю інформацію абсолютно випадково, і ниточка тягнеться далі, розплутуючи гігантський клубок доль і історій.

Підходиш просто підтримати до незнайомої плачущої жінки на кладовищі в Ірпені, і вона раптом розповідає тобі не лише про свого родича, але й кілька важливих історій, до яких ти, мабуть, ніколи б і не докопався, навіть якби дуже старався. Не наважуєшся тиждень набрати когось із родичів вбитих чи закатованих, бо ти, блін, просто не можеш дібрати правильних слів і не знаєш, що їм сказати. Ти розумієш, що це треба зробити, але як попросити людей розповісти про найстрашнішу втрату в їхньому житті? Як не завдати ще додаткового болю? Але коли ти довго щось мичиш у слухавку, з того боку – неймовірно! – на тебе чекає повне розуміння і навіть підтримка. Ти підходиш поспівчувати незнайомій людині біля її розбитого дому в Ірпені, а вона так само випадково розповідає тобі про 18-річного героїчного хлопця Ваню з Бучі, якого розстріляли росіяни. І про якого теж треба розповісти усім. Бо про нього мають знати.

Я помітила це ще коли ми торік працювали з темою сталінських репресій. Здавалось самі жертви допомагали отримати нереальні дозволи, знайти потрібні справи, які попереднього разу архівісти чомусь не помітили. Підкидали свідків, яким вже сотня років, і які були при настільки тверезій пам’яті, що могли переказати такі подробиці, про які не повідомить ніхто. Інформація сама йшла в руки. Жодні інші фільми не знімались так легко.

Я не знаю, чи потрібно це комусь, але для мене дуже важливо зберегти пам’ять про ці всі події. І про всіх цих людей. Хоча б для того, аби росіяни не станцювали потім на їхніх кістках. Бо спершу вони заливають нашу історію нашою кров’ю, а потім засипають тоннами брехні, яка бетонує нас на десятиліття. Я не знаю, чи не заправляють зараз «мій» літак і не хочу відкладати цю справу на далеке майбутнє, якого в мене, можливо і немає. Дуже сподіваюсь, що в мене все вийде.

На фото: рукавиця з місця, де була ексгумація братської могили в Бучі.

Автори