Хороших людей більше. Як і хороших вчинків
Це не я вигадав. Але ця думка тримає мене ці два роки дуже добре, попри те, що інколи відчуваю себе мартином (не Мартіном Олеговичем, а чаєчкою), що в польоті матюкається і кляне усе і усіх на світі (хоча, в даному випадку, різниці між мартином і Мартіном, в принципі, немає).
Майкл Щур колись сказав, що, насправді, хороших людей більше. Як і хороших вчинків. Просто погані люди і погані вчинки більш помітні на їхньому фоні.
Щодня мільйони людей кажуть одне одному “Доброго ранку”, пропускають пішоходів на переходах і пригальмовують перед калюжами, щоб їх не обляпати.
Щодня мільйони громадян тримають посадки, волонтерські склади і нескінченні збори.
Щодня медики відкачують чергове серце, а ДНСівці гасять чергову пожежу.
Щодня механіки на совість лагодять чуюсь ластівку і переварюють раму чергового військового корча, а продавець просто так дає цукерку чужій дитині.
Щодня люди просто живуть своїми життями, намагаючись не втручатися в чужі кордони, не паркуватися на пониженнях для мам з візочками та людей з інвалідністю, а обхідники поїздів сумлінно перевіряють стан колісних пар вагонів, бо це безпека пасажирів.
Щодня аграрії вигадують новий спосіб розмінування, щоб почати посівну на більших площах, а вчені, повірте мені на слово, чаклують над новими системами керування, складом броні та ще певною дичиною, яку не можна озвучувати.
Щодня тисячі людей, поки решта країни лягає спати, ідуть за лінію фронту і кошмарять росіян, сідають за спеціальні пульти, що керують спеціальними залізяками та випалюють всі тили ворога.
Щодня якийсь слідчий нарешті знаходить викрадену дитину, а чесний депутат – такі є – помічає кимось додану між читаннями законопроєкту злочинну кому і піднімає гвалт, рятуючи країну від чергового трешу.
Але щодня мільйони громадян сідають перед соцмережами, які, в принципі, призначені для вітань з Днем народження, постів про “який і де в мене сьогодні сніданок”, та вихлюпують на клавіатуру те, від чого у Цукерберга сивіє волосся, а у маркетологів падають рекламні бюджети.
А тут ще й, дійсно, війна, прильоти в багатоповерхівки в перемішку з “те, що в Києві небезпечно – то нісенітниці, вертайте біженців назад”, побиття жінки з дитиною якимись клоунесами, Коля Катлєта як ікона всєоб’ємлющєго триндеця, що просякує наше сіре нескінчене двадцять-четверте-лютого.
Але щодня мільйони громадян сумлінно платять податки.
Щодня змушують депутатів прибирати дичину з їхньої писанини.
Щодня поступаються місцем людям із інвалідністю, вагітним жінкам і пасажирам з дітьми. Притримують двері. І зупиняються прикурити заглохле авто чи принаймні виштовхати його на узбіччя.
Я все це зрозумів, коли за мною в оточений росіянами Ірпінь повернулася людина, яку я ледве знав, і, щоб врятувати наші життя, привела з собою Морську піхоту. У якої, в принципі, були інші задачі. Але вони поїхали.
Щодня пам’ятайте, що завжди є ті, кому небайдужі ви чи хто небайдужий вам.
Ми мали впасти 714 днів тому. Ну, максимум, на “2-3 тижні” пізніше ©.
Але я вірю у те, що єдине, що тримає нашу країну на поверхні та змушує світ оклигувати від летаргійного сну комфортного життя на фоні темного горизонту з північного сходу, – це взаємопідтримка нашого суспільства.
Саме через те, що хороших людей більше. Як і хороших вчинків.
Але, так, інколи треба матюкатися. Поки не чують діти і не бачить мама.
Майте тиху ніч.
P.S. Прямо зараз завдяки Вам ми ремонтуємо дві тачки: 37/42 на ОЦЗТМ та 40/42 на 120 бригаду. А також машину для Морської піхоти України. І ще сьогодні ми купили тачку 38/42. А ще… А ще… Але то потім.
Дякую Вам.
