Ми благали їх виїжджати…
Десь два тижні тому забирали з одного багатоквартирного будинку родину. Вони вантажили свої невеличкі клунки у машину, бігали перевіряти, чи закритий газ, триста разів бідкалися на життя, а ми тим часом спілкувалися з сусідами:
– А Ви не збираєтесь евакуюватися? – зверталися до ґречної пані.
– Так а зачем?
– Ну, щоб безпечніше було. В Києві є тепло, вода, світло, не стріляють, а тут ситуація дуже швидко змінюється, може миттю стати гірше.
– Зачем Вы вот это нагнетаете?
Днів 12 тому ми забирали чоловіка похилого віку з його обійстя. Побачили сусідів, гукнули:
– Їхати не збираєтесь?
– Ні. Нам тут добре. Є камін, колодязь, запаси їжі.
– Так а обстріли? На сусідні ж вулиці прилітає. На [такій-то] у городі вирва і даху немає, в двох місцях просто з асфальту снаряди стирчать.
– Та ну, сюди не залітає.
Рівно десять днів тому ми бігали коридорами однієї величезної будівлі, де переховувалися десятки людей з дітьми, в тому числі з інвалідністю, і благали їх виїжджати. Навіть за допомоги Збройних сил підігнали величезний автобус.
– Зрозумійте, зараз є можливість безпечно дістатися Києва. Надалі її може не бути.
– Нас там ніхто не чекає. А тут нас годують, все добре. Пересидимо.
– Але ж стріляють.
– Сюди не прилітало.
– Так а якщо прилетить?
– Не лякайте нас.
– Вивезіть хоча б дітей.
– Тут їм буде краще.
“УВАГА️
️ МАКСИМАЛЬНИЙ РЕПОСТ
В м. Ірпінь Київської області, по вул. [такій-то] – у підвалі застрягли і ховаються сім’ї з дітьми та людьми похилого віку! Усього [стільки-то] людей! В будинку вже знесено верхні поверхи від боїв!
Необхідна евакуація людей в місто Київ.
Телефони уряду, Денисової та мерів міст Києва, Ірпеня – не відповідають! Верещук мовчить! Повідомлення у соцмережах відправити неможливо!
Допоможіть врятувати життя людей і дітей”.
Це нам надіслали сьогодні.
Справа в тому, що два чи вже три дні тому тим, хто лишився в Ірпені небо впало на голови. Є такий вираз.
Коли все наче добре, і цілі квартали рівнялися артилерією десь далеко, а тепер вогненний вир опинився поруч. Тікати вже нікуди. Машину під під’їзд вже ніхто не піджене.
Таких повідомлень з купою знаків оклику у нас маса.
Так, там не соцмережі, і ніякі мотиваційні промови ніяких експертів з екранів ютюбів на снаряди великого калібру там не впливають.
Так от, знаєте, що найстрашніше?
Я прямо зараз дивлюся на мапу, де вказана адреса перебування цієї родини, і з сумом констатую, що вони спокійно з усіма дітьми та людьми похилого віку мали не тільки змогу пішки дійти до Романівки. Не тільки підсісти в наші авто. А й спокійно неквапом завантажитися в ті автобуси, які централізовано приїжджали в центр забирати людей. Кожен день вони мали шанси спокійно піти.
Тепер шансів поки що немає. В ту велику будівлю з купою людей теж прилетіло, до речі.
Я ні в якому разі не засуджую і не звинувачую. Війна така штука, де кожен сам відповідає за свої рішення і сам собі суддя та критик. Усі відповідають самі за себе. Усі, окрім, бляха, дітей. Ось що розриває мені серце.
І ще помітив цікаву ознаку часу.
Україна… та де там Україна, навіть Київ і північні околиці міцно розділилися на два світи – де вже пекло на землі, і де все більш-менш, працює ППО, ніц не відбувається, і “платимо 4 тисячі доларів, якщо вивезете наших собак з Ірпеня/Бучі/потрібне підкреслити”.
Тут питання не в тому, що люди не просто не соромляться пропонувати гроші та якось відносно дешево оцінюють життя волонтерів, не усвідомлюючи ризик. Люди в мирних містах загалом натурально не розуміють, що таке прильот. Що таке гострючий уламок міни, що розкриває авто, як консервну бляшанку, а тканини – як японський ніж рибне філе. Що означає прохання “відвезти корм собакам”, якщо у тих собак і так повно корму у вигляді тіл на вулицях.
Мені здавалося, що треба стежити за своїм ментальним здоров’ям саме від наявності таких картин, але я помітив, що звикаєш до всього.
Пару днів тому навіть давав інтерв’ю якомусь каналу і просто розповідав, що бачив, втупившись в одну точку. Аж коли підвів очі, а дівчина-журналістка плаче. Я ж просто перераховував події останніх днів, і мене вже не чіпало.
Так от, мені здавалось, що оцей весь жах гатить по психіці найбільше.
Нє.
Гатить по мізкам саме спроба умістити в собі ці два розірвані світи, де ти постійно перетинаєш незриму межу між заправками з кавою і хот-догами, і де ти лежиш поруч з богом із ЗСУ, який слухає небо і каже “вихід, вихід, вихід”, бо від його вух залежить твоє життя.
Де всі гризуться щодо якогось малозрозумілого приводу в інформпросторі (що теж важливо), і де ти з цікавістю переглядаєш фото чергового продірявленого намертво авта, наданого цивільними для евакуації людей, яке встигло вивезти 12 душ з пекла і більше нікуди не поїде (Костянтин Бакуемський, ти – бог, але не ризикуй так більше, я манав ходити на твою могилку їсти пиріжки. Наступного разу я тобі цукру в паливо насиплю і клапана зігну власноруч).
Де ти спокійно можеш знайти помадку для губ, щоб вони не шерхли, і де ти зціпивши зуби проїздиш повз розстріляне авто такого само водія, як ти, з яким ще 30 хвилин тому через лобове вітався.
Загалом, я прекрасно зрозумів… відчув ступінь отетеріння ветеранів АТО/ООС, які верталися зі Сходу в мирні міста і не знаходили спільної мови зі співгромадянами.
Вибачайте за вир думок, подекуди між собою не пов’язаних.
Ніхто не мусить розуміти те, що там відбувається.
Це нормально.
Не нормально – нехтувати очевидною небезпекою та ігнорувати заклики бути обачними, чіплятися за ознаки минулого життя та вважати, що все от-от стане як раніше.
А у нас з Andrii Piven і рештою команди все добре. Ми працюємо далі, всі цілі і здорові. Виконуємо нарізані задачі. Ми навіть почали дечому навчатися та покращувати наші навички в різних сферах, за що велике спасибі інструкторам та союзникам.
Збройні сили працюють. Як чорти (в хорошому сенсі слова).
Ми вже перемогли, але треба дотиснути цих потвор, бо ціна, сплачена на даний момент, вже колосальна.
Будь-яка поступка ворогу – це зрада тих, хто загинув від рук окупантів.
Тримайте голови холодними. Очі відкритими.
Підтримуйте Армію, волонтерів та близьких.
Переможемо.
У нас немає інших варіантів.
