Яке море було в Ірпені?
Нагорі щось гучно тріснуло і почувся гуркіт розбитого скла. Не те щоб цей звук дуже вразив після вибуху, що струсонув фундамент будівлі кілька хвилин тому, посадивши нас на дупи. Одначе гвалт, що далі зчинився, напружив ще сильніше.
“Евакуація!!..”, – пролунало на всі коридори. “Евакуація!!! Виходьте!!! Бігом!!!”.
“Може знову пожежа? – подумалося. – Вже ж наче актову залу гасили… Якщо будівля запалає – ми тут будемо поховані заживо”.
Згоріти живцем чи вийти на вулицю, де йде бій… Вибір був очевидним.
Я почав носитися від кімнати до кімнати, в яких були десятки людей, волаючи “Евакуація!”, а потім миттю злетів сходами з підвального приміщення в хол і просто таки наштовхнувся на чоловіка з автоматом Калашникова.
Він стояв до мене боком і гучно лаявся з якимись людьми, що ховалися разом із нами і теж вилізли подивитися, що коїться. Було темно, проте світло від вуличних пожеж, що мерехтіло на стінах і стелі, більш-менш давало зрозуміти, що людина зі зброєю була у якійсь формі. І вона, ця озброєна людина, вимагала від присутніх покинути їхній сховок.
І присутні цього робити точно не хотіли.
– Евакуація!!! Бігом!!!- волав він їм в обличчя.
– Не вірте йому! Це росіяни! Вони хочуть нас вивести з укриття і зробити живий щит, щоб йти на Київ! – луною відповідав йому хор із кількох чоловічих голосів із натовпу.
– Бігом, я сказав!!! Ми приїхали вас евакуювати!!!
“Так от воно як буває, – майнуло в голові. – Таки росіяни, заполонивши, мов сарана, всі вулиці Ірпеня, чомусь зайшли саме в нашу будівлю. Чомусь саме в нашу. От і все”.
Хоча брешу… Це мені потім здавалося, що я міркував структуровано. Насправді, я був у суцільній паніці.
Пазл склався.
Росіяни, що у нас на очах короткими перебіжками займають провулок за провулком. Ми, що поховалися під підвіконня і повідповзали під стіни вглиб холу, а далі в підвал. Ця людина по формі зі зброєю, що вломилася в приміщення і закликала людей вийти на вулицю, де постійно лунали звуки стрілецької зброї і щось вибухало.
Я закляк, не відриваючись дивився на автомат і відверто не знав, що робити. Бігти назад? Там пастка. Запасний вихід, імовірно, вже теж заблоковано. Пробігти повз нього на вулицю? Щоби що?
В цю секунду – саме в цю і ні секундою пізніше – переді мною виник хтось у чорному, схопив мене за комір, почав трусити і волати в обличчя:
– …тон! Антон!!! Це я, Костя! Костя!
Я перефокусував очі на лице людини в чорному і дійсно розпізнав у ньому Костянтина Бакуемського, який смикав мене за куртку.
– Збирайся! Це евакуація! Ми тікаємо звідси.
…
– Я повторюю. Ми – МОРСЬКА ПІХОТА УКРАЇНИ. Ми приїхали вас евакуювати! – одночасно донеслося до мене від людини зі зброєю.
Пазл стрімко перебудувався. Це наші. Це були наші, що повернулися за нами. Час сповільнився.
Я вибіг на вулицю, зупинився на мить, вражений картиною палаючого приватного сектору і квартир у багатоповерхівках навпроти нашого укриття.
На дворі, біля будівлі, зайнявши периметр, розташувались ще два бійця – один з автоматом, інший з величезним кулеметом – в такій само формі, що й солдат всередині. Вони тримали свої сектори, дивлячись в різні боки вулиці. Бійці були, як натягнуті струни. Струни, що готові випустити зграї розлюченого свинцю в будь-що, що з’явиться з-за рогу.
– Бігом! До машини! В колону! Ми – перші! Бус – другий! Ти – третій! Беремо тільки жінок і дітей! – крик одного з морпіхів змусив мене зістрибнути з ганку і побігти до авто.
Оксана Бондарь вже була біля свого Спрінтера і вперто крутила стартер, намагаючись завести двигун. Бусу точно пощастило менше, ніж нашому з Андрієм Ніссану – він був посічений уламками мін навиліт, без вікон і весь якийсь перекошений.
Я ж клацнув сигналізацію. Ніссан, на диво, слухняно блимнув задніми ліхтарями і відчинився. На передніх сидіннях і торпеді було повно скляної крихти, лобове скло – абсолютно матове від мільйона тріщин, що його вкрили після розриву міни, зі стелі звисали якісь дроти, шматки пластику, і чимось дивно смерділо в салоні.
Ключ в замку. Затамований подих. Увімкнення запалення. Двигун заревів крізь відірваний глушник.
Я зі свистом шин, перескочивши вирву від вибуху, розвернув машину і став за бусом Оксанки, яка, в свою чергу, стала бампер до бампера мінівена військових.
З укриття вибіг морпіх:
– Все, поїхали! Ніхто не хоче більше їхати! Вони бояться! Їдемо отак самі!
Мене ніби вдарило струмом:
– Чекайте! Там мій Андрій! Ми не можемо їхати без нього! Він готовий евакуюватися!
– Немає часу чекати! Ми їдемо!!! Більше ніхто не хоче!
Я вискочив з машини, підбіг до військового і просто закричав:
– Ми не поїдемо без Андрія! Я вам точно кажу, що він хоче їхати! Я зараз його знайду!
Морпіх якось уважно подивився на мене і відрізав:
– В тебе хвилина. Вона пішла.
Це була одна з найстрашніших митей в моєму житті. Точно вам кажу.
Не так страшно лежати під мінами чи заходити у темні підвали, наскільки страшно бігати десятком приміщень по двох поверхах, волати “Андрію! Андрію! Їдемо! Андрій!”, смикати в темряві за плечі людей, схожих зі спини на нього, взиратися ніби одночасно в сотні облич… І як же страшно було його тоді не знайти, загубити Андрія там, у темряві, і приймати рішення, що робити, коли хвилина, відведена морпіхом, мине…
Але ж ось його спина. Він нависає над кимось і щось тихо і спокійно, як він вміє, пояснює. Він вмовляє водія автобуса набрати людей і виїжджати з нами колоною. Водій дивиться на нього скляними очима, мов неживий. І лише дрібно-дрібно хитає головою, намагаючись відповзти кудись у бік і назад.
– Андрію! Поїхали! Вони не будуть чекати. Зараз! – закричав на нього я, смикаючи за плечі. – Зараз же!
Морпіхи низько летіли у мінівені з відчиненими дверима, і їхня машина виглядала, наче той їжак, у якого замість голок – стволи автоматів і кулеметів.
Ми мчали зі швидкістю під 100 кілометрів на годину, підстрибуючи на клятих ірпінських лежачих поліцейських. Задні двері Оксанкиного буса постійно відчиняло і зачиняло на кожному повороті. Вулиці палали, було багато диму і якогось сміття на дорозі.
Мені здається, що весь шлях до Романівського мосту (його назву ми дізналися наступного ранку) я лише тис на педаль газу і читав мантру машині:
– Давай, давай, давай, давай…
Вони вивезли нас на міст, дозволили зробити з собою фото на згадку і поїхали назад, у пекло.
Потім нас підібрало СБУ, потім Нацполіція розвезла по домівках.
Але в самісінький вир подій за нами приїхала Морська піхота України.
І якщо у вас виникне питання, яке море було в Ірпені, що там з’явилися морпіхи, то я відповім: в Ірпені 5 березня 2022 року було море вогню.
Шановні морпіхи.
Саме завдяки Вам вже 6 березня ми з Андрієм повернулися назад і багато днів поспіль вивозили людей з Ірпеня так само, як це робили Ви. Бо Ви показали, що так можна було.
А сьогодні, у Ваш день, я проводив екскурсію у своїй лабораторії для студентів КНУ ім. Т. Шевченка (фото нижче), які розуміють, що таке графен, електронний мікроскоп і тунельний ефект. Теж завдяки Вам.
Повертайтесь живими.
А те, що Ви вірні завжди, я бачив на власні очі.
Дякую.
“- Хто ви?
– Ми морська піхота.
– Але ж тут немає морської піхоти…
– Вже є. Ми”.
Історію Антона Сененка, як морпіхи евакуювали цивільних в Ірпені, ви можете прочитати вище.
А я вам розповім, що в той час відбувалось з нашого боку, і як так вийшло, що ми випадково витягнули з Ірпеня купу цивільних, серед яких, як потім виявилось, були мої знайомі.
Маленька група на трьох автівках під’їхала та стала у Фори та почала вивантажуватись зі зброєю та БК, паралельно прикидуючи, скільки вибухівки було закладено, щоб підірвати Ірпінський міст. Ірпінь разносили в шмаття. Над містом підіймався густий чорний дим, постійно гупала арта.
На парковці стояли декілька броньованих машин, окремо привертав увагу ДШВешний Хамві, в кулеметному гнезді якого сидів боєць і своїм виглядом демонстрував пофігізм у стилі Подерв’янського і на ближні прильоти, і на ситуацію в цілому.
Ми приїхали войти в координацію з “Альфою” та виконати роботу по снайпінгу в районі багатоповерхівок. “Альфи” все не було. Артиллерия росіян працювала, не зупиняючись, під мостом бігли цивільні, сам мост був заставлений кинутими автівками.
– Міша, с такім ліцом к тєбє “Альфа” не прийдьот. У тєбя літцо скучноє. До речі, де вони, скільки можна чекати?
– Та зв’язку з ними немає, вже давно повинні тут бути, – відповів морпіх з ім’ям Міхаїл.
Нарешті з під мосту витягнулась група військових і підійшла до нас. Це і була та сама “альфа”, з якою ми повинні були скоординуватись. Привітались, почали питати про ситуацію у місті. Альфач говорив швидко, конкретно, відрізаючи фрази як ножем:
– Ну, в общем, смотрите, там будет кольцо, справа барчик, там 80-ка, ну и разные ребята, вы разберетесь, вы разберетесь.
– А хто у 80-ці головний?
– Ну там парень с позывным Шаман, в общем, разберетесь.
– Окай, а як ми туди з цим всім доїдемо?
– В общем, смотрите, там на мосту микроавтобус стоит, светлый такой, вооооот там скраю. Двери в нем не закрыты. Мы на нем приехали. Замок… ну там ключ как бы вставлен, но не работает, там замок зажигания надо потянуть на себя, вытянуть его из гнезда и два такие металлические кольца соединить чтобы стартер… ну, в общем, вы разберетесь…
– В смысле, разберетесь? – не витримав я – Мы приехали не разбираться, а работать в координации с “Альфой”.
Міша вскинувся та став у стойку, як пес, що побачив ціль:
– Он прав, мы договаривались, что координацию и цели нам даст “Альфа”.
Альфач посміхнувся та похлопав Мішу по плечу:
– Теперь вы тут “Альфа”.
Альфачи сіли в автівку та поїхали. Ми стояли перед мостом, проводжаючи їх поглядом.
– Нє, ну а хулі, пішли, чого тупити! – сказав хтось, і ми пішли під міст до мінівена. Перетягнули зброю та екіп, помудохавшись з клятим замком, все ж реанімували автівку. Завантажились і заїхали в Ірпінь, який зараз більше нагадував зі сторони Могадішо.
Назустріч нам виїхало декілька машин із евакуації. Поки доїхали до місця, двічі побачили “заряджену” Ауди А6 з бійцями, які допомагали з евакуацією. Коштовна красива машина на максимальній швидкості, літаюча поміж пошкоджених автівок із озброєними людьми в салоні, доповнювало кринжу.
Мінівен залетів на місце, ми витягнули зброю та засіли. По цій точці в цю хвилину працювала артилерія ворога. Вихід-прихід, вихід-прихід, вихід-…
Шамана знайшли швидко, зрозуміли, що з координацією тут все погано. По суті, була координація з ТрОшниками, які були зліва і… все. Що далі і хто – ніхто точно сказати не міг. Хтось сказав, що на місце нашої роботи вийшли “азовці”, але це не точно, і зв’язку з ними немає.
Прильоти наближались.
– Скоро почнуть у цьому районі все месити, – сказав хтось фразу, яка і так у всіх була у головах.
Бійці почали забиватись кожен у свою нору в очікуванні вогню з небес. Ніякої панікі, просто розосередження для того, щоб в черговий раз зіграти у смертельну лотерею.
Я сидів, закритий стіною, і тримав сектор біля дороги. Побачивши рух, вскинув зброю. Почув, як зашаріло екіпірування у сусідів, які зробили теж саме. Крутанув трасфокатор приціла та видохнув побачивши наліпки “PRESS”.
– Це журналіст, – прокричав я. Не у всіх на карабінах стояли приціли, могли шмальнути з перепугу не роздивившись.
– Плюс, це журналіст, – понесло цей крик людське радіо.
Журналіст біг до нас, кульгаючи, я посадив його поруч.
– Цілий? Є поранення? – запитав у нього.
Журналіст був поляком і розмовляв російською погано. Вчепившись мені в куртку, він дуже швидко старався щось сказати, але виходило не дуже зрозуміло.
– Девочка, девочка, і бабушка, рядом, ранєни, у дерев, – можна було розібрати в його монолозі, поки я оглядав рану на його нозі.
– Ні, немає сенсу мотати. Що за дівчина? Міііішаааааааа! Ти ж англійську краще знаєш, поспілкуйся з журналістом, там десь поранені дівчинка та бабуся, але це не точно.
Міша підскочив до журналіста, і вони швидко почали розмовляти англійською. Журналіст почав дуже емоційно вказувати в бік посадок, Міша щось уточнював, питав про характер поранень.
– Ну що? Що скажешь? – запитав я у морпіха.
– Там дівчина з бабулею. У дівчини рвана рана на стегні, переходяча в сідницю. Каже, що втратила багато крові. Паскудне поранення, надо евакуювати та швидко.
– А бабуля?
– Теж поранена, але не так важко. Каже, що цивільні виходили через посадку, їх накрили артою, там ще хтось лежить, а він біг сюди, щоб привести допомогу для них.
– Міша, але ми не евакуація. В нас інші задачі. Хоча і кидати людей не можна. Треба прийняти рішення.
Наша група зібралась, і повисла тиша, яку періодично розривали приходи. Місце, де ми знаходились, було під щільним артилерійським вогнем. Де і які сили та де росіяни конкретно – не відомо. Попасти під арту, френдліфаєр чи вогонь розвідгрупи росіян – елементарно. Цивільних багато, їх всіх не врятувати. Нас мало. Але…
Міша думав секунд п’ять, мабуть.
– Ми їх витягнемо.
– Скільки людей тобі потрібно?
– Ще двоє. Ми все зробимо.
– З Богом брате.
Мінівен завівся та швидко рванув туди, де вогонь і сталь рвали землю з асфальтом на шматки. Повернувся він забитий та поїхав до мосту. Повертаючись, він зупинився на декілька секунд біля нас.
– Там якась церква, і там багато цивільних. Мені розповіли, де вони. Їх треба витягувати зараз, інакше їм хана, – прокричав Міша з машини.
– Є данні про сили противника в цьому районі?
– Ні.
– Бля.
– Похер.
І мінівен знов рванув вперед.
Всього таких ходок було три. Міша приїхав тоді та матюкався через слово, розповідаючи, як він вмовляв людей спасти своє ж життя.
– Ти прикинь, вони відмовлялись! Я дивлюсь на них, як на смертників, все кажу, ми останні, хто за вами приїхали. Більше нікого не буде. Всі, хто залишаться, станут сумною військовою статистикою. А вони щось там думають. Ну, прикинь.
– Цивільні, хуле.
– Ага. То ти не бачив, як я там психував.
Зараз приємно згадувати ті моменти. Особливо, коли читаєш про цю евакуацію від Антона Сененко. Але тоді все було по-іншому. І історія про наші ірпінські пригоди ще не закінчилася.
Потім була Стоянка та розстріл цивільних, які вже потім таки наважилися виїхати з Ірпеня. Артилерійські та авіаудари по місцю, де ми базувались. Розвідка. Та холод.
Дві речі, які я пам’ятаю, як учора. Це холод, який проморожував тебе наскрізь, та жінка, яка вже після розстрілу цивільних виходила о третій ночі тупо по дорозі. Контужена, нетверезою ходою вона йшла на нас, тягнучи за собою чемодан із відвалившимися колесиками.
– Жіночка, проходьте сюди. Тут небезпечно. Гарно, що я в теплак вас ідентифікував як некомбатанта, але ж могло так і не пощастити…
– Там всі загинули. Всі. А я просто йшла поруч з ними. Вони там всі лежать. А я йшла. Куди мені зараз тепер йти?
– Ось там будівля “Водоканалу”, вас там приймуть. Будь ласка, відійдіть з цього місця, не демаскуйте нас.
Жінка пішла далі, прикульгуючи, тягнучи чемодан зі скрежетом по асфальту:
– Вони там всі залишились. Всі. А я. Навіщо, і куди… – ії голос віддалявся, він був беземоційний, наче розмовляв робот. Ми знову легли по позиціях.
Колись ми згадаємо всі моменти цієї війни як жах, який ми вже подолали. Але коли зустрічаєш такі відгуки, як від Антона, розумієш, що все, що ми робили, чогось воно та вартувало.
На фото Антона в чорному береті стоїть Міша. Хлопець, якому зобов’язані життям пара десятків цивільних тільки за той день.
