Завдяки Збройним Силам пекло пішло звідси
Кава була дуже гаряча, тому я, подмухавши, поставив горнятко на стіл поруч з червоно-чорним повербанком. Він лежав тут вже місяць, і особисто я мав мало надій, що Андрій зможе повернути його законному власнику.
Ми познайомились із ним випадково. Під час опрацювання запиту на евакуацію з багатоповерхівки в Ірпені виявили в кількох сусідніх приватних садибах десяток місцевих мешканців. Запропонували їм негайно виїхати, одначе отримали у відповідь категоричну відмову. Мовляв, сюди не прилітає, а якщо шо – он-де стоять пару автівок з повними баками, то всі миттю виїдуть до підірваного романківського мосту і врятуються.
Ми намагалися дискутувати, включно з тим фактом, що попід парканами цих садиб ми з Андрієм вже ховалися від прильотів мін, тож бої саме тут ще можуть бути. Та все марно.
Єдино що – один з мешканців попросив Андрія зарядити йому повербанк, щоб можна було заряджати телефони. Андрій миттю віддав йому свій, заряджений, а натомість забрав собі хазяйський.
Наступного дня ми знову туди приїхали. Формальний привід – поміняти повербанки. Реальний – ще раз умовити виїхати. У відповідь Андрій знову отримав на зарядку ще один порожній повербанк – червоно-чорний та список ліків, які було треба привезти. Ну, і відмову від евакуації.
А потім… я погано вже пам’ятаю, що то були за дні. Здається, то був день, коли ми вивозили старого зі зламаною ногою та мати тероборонівця, який прохав її врятувати. Тоді ще ми намагались повернутись за паралізованою жінкою, але вже не змогли, бо днів дванадцять-тринадцять (чи десять?) в Ірпені йшли страшні бої.
Ми були безсилі.
Андрій носився з тим повербанком і ліками кожен день, як курка з писаною торбою, але дістатися адресату ці нехитрі речі не могли. Коли бої стихли і ми таки влетіли на ту вулицю між обстрілами, то знайшли замість багатьох будинків згорілі руїни. Від колись заправлених автівок лишились іржаві кістяки.
В будинку, де ми брали повербанк, не було жодного цілого вікна, міна прилетіла прямо у двір і рознесла паркан. Можливо, завдяки цьому собаки вижили, бо вибігли з двору і чимось або кимось харчувалися. Кицьці пощастило менше. Її тільце валялося неподалік від місця вибуху.
Ми пролізли у дірку і довго гукали в порожній будинок, але не отримали відповіді. Побіжно обдивилися город на предмет свіжих могил (як це робилося у дворах багатоповерхівок, в яких мешканці гинули від прильотів), але швидко нічого не знайшли.
Знову почався обстріл. Ми поїхали.
Проте надія лишалася.
Два дні тому випала нагода завітати в Ірпінь.
– Поїдеш?
– Звісно.
– Повербанк візьми. Може ж, оддамо.
– Візьму. Було б кому.
Незвично їхали Ірпінем на пасажирських сидіннях. Повільно, нікуди не поспішаючи. Не треба було крутити кермом і тиснути на акселератор до червоної зони тахометра, і не треба було напружено тримати в руках автомат.
– Зупини, будь ласка, тут, – попросили ми нашого колегу Костю.
Нічого не змінилося в цій місцині. Мертві згорілі будинки, тиша.
Ми рушили до садиби з проламаним парканом і вибитими шибками. Андрій був сірого кольору, йшов повільно, ніби долав опір течії стрімкої гірської річки. В мене відлягло від серця, коли я побачив, що дірки були закладені профілем, а вікна заклеєні поліетиленом.
Андрій стояв біля хвіртки мовчки і тримав повербанк у руках. Його щелепи були стиснуті, наче він намагався перекусити сталевий дріт.
Я гукав. Гукав, шо дурний. Гукав на всі груди, поки вистачало голосових зв’язок і дихання в грудях. Здавалося, що мій крик в цю в’язку тишу от-от принесе життя і все буде, як раніше, до вторгнення.
Хазяїн вийшов. За обличчям стало зрозуміло, що він Андрія впізнав. Мій дорогий друг зціпив губи і видихнув повітря. Андрій ніколи не плаче. Вони потисли руки і привіталися.
Хазяїн із родиною встиг евакуюватися в останній момент із початком пекла в цьому районі. Тепер завдяки Збройним Силам пекло пішло звідси.
І життя, разом з електрикою, повертається.
Інколи щастя є.
Навіть на війні.
Бережіть себе і близьких.
І майте гарний вечір.
