Наша найбільша і найважча війна ще попереду. Війна за розуми
Ми підібрали їх на одній з вулиць Ірпеня – чоловік, жінка і мала дитина. Вони йшли пішки до Романівки з-під обстрілів і радо погодились підсісти в наше авто. Дорогою розговорилися:
– Куди далі? В Києві родичі є?
– Ні, немає. Поїдемо, мабуть, в Прилуки, – сказав чоловік.
– В смислі, в Прилуки?! З Ірпеня та в Прилуки?! Ви в курсі, що там зараз? – синхронно отетеріли ми. – Може, таки на Захід? Волонтери приймуть, розселять, там безпечно.
– Так а шо? Там, де окупація, вже все спокійно, людям он в Мелітополі вже світло дали. Спокійно живуть. Все буде нормально.
Я стис кермо і здалося, що почув, як зарипів пластик. Ми висадили цю родину на Романівці, і єдине, кого мені було шкода, – це дитину. Коли закрилися дверцята, я зірвався з місця з вереском шин, втискаючи всю лють в акселератор.
