Українці

Юрій Гудименко

Коли по нам стріляв той йо*аний Т-72, коли падали міни, коли горіли будинки і летіли осколки, а треба було виходити і працювати, – було легко. Справді. Просто така робота, береш і робиш.

Але коли ми закінчили і виходили з Ірпеня, допомагаючи евакуювати декількох мирних мешканців, – було важко. Дуже. Не через обстріли – просто психологічно.

Ці люди, яких ми виводили під абсолютно апокаліптичний міст, підірваний з одного боку і заставлений порожніми машинами з іншого, ці люди, що полишали за спиною своє старе життя, свої будинки, світлини, чашки, свою роботу, свої альбоми і папери – все те, що складало їхнє звичне життя, все те, де зараз у вогні нишпорять однотипні, одноразові істоти, – ці люди знаходили в собі сили посміхатися.

Крізь втому. Крізь сльози. Крізь абсолютно незрозуміле майбутнє. Посміхалися, залишаючи за спинами ворога, якого ми скоро вб‘ємо і спалимо вщент, дотла, до попелу.

Українці.

Я не знаю, що ще і навіщо додати до цього слова.

Автори