Наша найбільша і найважча війна ще попереду. Війна за розуми

Антон Сененко

– Антон, а говорят, что вы в Ирпене были. А скажите, вот правду говорят о том, что там делали русские?
– Був. Що саме вас цікавить? Яку саме правду?
– Ну, что людей убивали. В Ирпене и Буче. Просто понимаете, говорят, что не все понятно. Что могла быть инсценировка. Даже американские специалисты так говорят.

Я дивився на неї – пані поважного віку, з вищою освітою, я добре її знав і вона мене – і розумів, що такий момент в моєму житті мав настати.

Коли очевидне потрібно буде доводити.
Коли маячню доведеться не просто розвінчувати, а тримати себе в руках, казати собі «спокійно», стискати до болю щелепи і видихати повітря через ніс.

Я довго говорив. Все те, що я не хочу писати.
Я розповідав. Змальовував. Рівним голосом.
Недовго, наскільки вистачило сил, але, як мені здавалося, влучно.

Вона кліпала очима, відкривала рота і дихала через нього:
-… а потім на їхню вулицю заїхав російський танк, повернув башту і вистрілив прямо в будинок. Її поховали там же, у дворі. Бачив її могилу.
– Ну… ужас. Но все же, не могли как-то танк спровоцировать? Ну, как так, что он просто выстрелил в дом? Зачем?
– Спровоцировать…

Це мало статися і це не остання моя така розмова зі співгромадянами.

Але це не найдикіший випадок.

Ми з Andrii Piven підібрали їх на одній з вулиць Ірпеня – чоловік, жінка і мала дитина. Вони йшли пішки до Романівки з-під обстрілів і радо погодились підсісти в наше авто. Дорогою розговорилися:
– Куди далі? В Києві родичі є?
– Ні, немає. Поїдемо, мабуть, в Прилуки, – сказав чоловік.
– … В смислі, в Прилуки?! З Ірпеня та в Прилуки?! Ви в курсі, що там зараз? – синхронно отетеріли ми. – Може, таки на Захід? Волонтери приймуть, розселять, там безпечно.
– Так а шо? Там, де окупація, вже все спокійно, людям он в Мелітополі вже світло дали. Спокійно живуть. Все буде нормально.

Я стис кермо і здалося, що почув, як зарипів пластик.

Ми висадили цю родину на Романівці, і єдине, кого мені було шкода, – це дитину.

Коли закрилися дверцята, я зірвався з місця з вереском шин, втискаючи всю лють в акселератор. Андрій змовчав.

Наша найбільша і найважча війна ще попереду.
Війна за розуми.
Війна за чесні суди.
За якісні медіа.
За справжні посадки навесні і покарання тих, хто весь час займався підривом інформаційної та військово-технічної безпеки держави.

Я лише можу уявити, як важко нашим бійцям стикатися з отаким в тилу. Я лише можу уявити, що їх змушує тримати себе в руках.

Політика держави має бути безповоротна і немилосердна: викорінення російських та проросійських медіа, що засирають громадянам мізки. Вони не мають зі свободою слова нічого спільного.

В цьому плані війна в певному сенсі безсила відкрити очі тим, хто її не бачить наживо, а спостерігає крізь призму соловйових, скабєєвих і шаріїв.

Та все буде Україна.
За 30 років подолано величезний ментальний шлях.

І добре, що «спровоцировані» російські танки горять, як сірники.
Слава Збройним Силам України.

 

Фото автора.

Автори