Чому я не вірю ні в які переговори з росією
Ну, дивіться: в Бучі, Гостомелі, Ірпені все відбулося, коли росіяни вважали нас своїми. Коли ще не було монбланів орочого м’яса по посадках. Коли “бобри” і “люті” не кошмарили їхні тили. І вже тоді вони показали, чого насправді хочуть і домагаються.
* * *
А тепер, після всього, що ми з ними тут, на полях і в посадках, зробили, і після того, що ще неминуче й вимушено зробимо, там уже немає ніяких гальм. Як там сказав один їхній поц, “отбросить гуманистическую чепуху”. Це я цитую.
* * *
Навіть однієї цієї причини мені досить, щоб не вірити ні в які переговори. От хоч би я їх дуже навіть хотів, і хоч би ми віддали все, що вони там просять чи вимагають, – нічого не вийде. Команда “фас” відміняється або зі знищенням цілі, або при отриманні такої звіздюліни, щоб вони дивитись у цей бік боялись і сцялися по кутках від самої згадки.
* * *
Це я вже не вигадую, просто самі подумайте і оцініть всі ці розстріли дронщиків і голови на палях.
* * *
Це мене вкотре спитали: То що, мир і переговори? Там я не відповів, поспішав, тож відповідаю тут.
Ілюстрація: Андрій Петренко
