Щирий і палкий привіт нам від іншої Європи

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Слухайте, припиніть писати дурниці. Витівка і заява Папи Римського – це ніяка не рука Кремля. І не свідчення якоїсь таємної українофобії Папи Франциска. Все набагато гірше.

Це всього лише щирий і палкий привіт нам від іншої Європи.

Іншої. Не тої, яка виходить на площі підтримувати Україну, тому що вся Європа любить Зеленського. Це привіт від тої Європи, яка навіть після Бучі та Маріуполя марить толерантністю, примиренням народів, порозумінням з Москвою, пошуком інших росіян тощо. Таких людей у Європі… результати виборів у Франції бачили?

Це оця Європа, яка сьогодні аплодує Папі Франциску, 5 років виносила мозок Петру Порошенку синхронно з адміністрацією Трампа. Те, що зараз політику ЄС визначає не ця Європа, то не тому, що Зеленський всіх причарував і всі його підтримують. Аж ніяк.

Це тому, що нам просто неймовірно пощастило. Зорі та інтереси основних світових гравців склалися так, що нам допомагають. Бо інакше… Почитайте, як Британія у 1919 р. блокувала поставки до України ліків в той час, як Дієву армію УНР гнобив тиф. Гадаєте, таке не може повторитися?

Саме тому в стосунках із ЄС і НАТО треба бути дуже обережними і виваженими, а не розкидатися різкими брутальними заявами, як любить наш керівник держави. Бо інакше…

Почитайте, скільки народу в Європі аплодують витівці Римського Папи. Завтра саме ці люди можуть визначати зовнішню політику, в т. ч. Великої Британії. Нема в світі вічних друзів. Є лише вічні інтереси – в кожної країни свої.


Кирило Данильченко

Украинцы – желанные гости в любой стране не из-за цвета кожи и религии. А из-за того, что мы, приезжая часто с одной сумкой, быстро встраиваемся в экономику страны.

Не сидим годами на социале, перевозя всех Ахметов и Зулеек.
Не поем “Когда в России есть нефть, в Милане есть я”.
Не сколачиваем банды и не хватаем женщин за туда, впервые увидев их без простыни.

Мы много и тяжело работаем. Причем, не всегда в айти или в продажах. Часто на стройке, на заводе в сборочном цеху или в клининге. Крошим салаты в кафе по 12 часов или крутим баранку. Ворочаем живые трупы в доме престарелых.

Начинаем с самого низа и упорно лезем наверх. Учим язык, а не устраиваем себе гетто на Брайтоне с пельменями и вывесками.

И так выходит, что лет через пять у нас уже свои клининговые компании, свои такси и свои рестораны. Наши дочки в вышиванках открывают бейсбольные матчи в США, а сыновья служат в армии.

Поэтому мы – желанные гости, человеческий капитал, новая нефть.

А еще нас принимают так потому, что чувствуют вину.

Ибо мы 8 лет кричали про отрезанные головы в Кальмиусе, про пыточные, про то, что нам нужно оружие, а в Европе блеяли, что мы нагнетаем и не все так очевидно.

И вот настало прекрасное будущее – люди со связанными руками, застреленные в затылок в Буче, и порубанные сечкой дети на вокзале в Крамахе.

Поэтому заканчивайте общаться с человеком, который второй после Бога, но не может кататься по Италии без бронированного авто. Он все равно наши ФБ не читает.

И мы знаем почему. И европейцы знают. И те, кто ставит по ночам храмы на сигнализацию и окружен десятками бойцов охраны, хотя вещает про благодать и про защиту Бога, тоже знают.

Все в курсе.


Лариса Волошина

Спроба «примирити» українців та росіян, що знайшла відображення в «спільній проносці хреста за підтримки Святого престолу» дуже скидається на укладання шлюбу між ґвалтівником і жертвою. Це тільки перетворює разовий злочин у пожиттєві тортури та виводить злочинця з під обов’язкової відповідальності. Тому що не може бути примирення та порозуміння із непокараним злом.

«А як має бути?», – спитаєте ви. Має бути щире покаяння злочинця, спокутування гріхів і тільки після цього, якщо жертва схоче, буде прощення. Прощення в цій схемі не є обов’язковим. Воно лише на розсуд жертви. А от покаяння та спокутування – це як раз передумова до відпущення гріхів. Християнська релігія притримується саме цього алгоритму. А система правосуддя взагалі робить акцент на обов’язковому покаранні злочинця, безвідносно до його каяття.

У випадку скандальної хресної ходи до примирення, вигідного агресору, жертву змушують силою авторитета посередника. Ба більше, посередник навіть і не думає застосувати свою силу для спонукання винуватця до широкого каяття. В цій схемі й провини-то ніякої немає, і різниця між жертвою та катом ніяк не проглядається.

Справа в тому, що, якби подібна а-мораль обмежувалася виключно Папою, можна було б не перейматися. Але заклики до порозуміння без каяття звучать сьогодні все сильніше. Багато хто працює над «домовленостями», пояснюючи їх цивілізованими нормами закінчення будь-якої війни. Одночасно поборники «діалогів» маркують біль та незгоду українців полюбовно домовлятися з ґвалтівником, як щось архаїчне, темне, мстиве. «Ви шо, збираєтесь воювати до захоплення Москви?», – питають вони. В цьому чується зневага та знущання. Так цілком справедлива вимога звільнення всієї України перекручується і виставляється чи не перебільшеною забаганкою зіпсованої дитини: «Іш, чєго захотєлі!».

Я думаю, що ознакою каяття росіян може бути тільки добровільне звільнення всіх наших територій, включно з Кримом і Донбасом. Ознакою спокути стане добровільне відшкодування нанесених збитків, включно з компенсаціями сім’ям загиблих. Все інше – маніпуляція та свідоме уникання покарання за злочини проти українського народу. Ми маємо зосередитися саме на цьому. Або вони віддають нам наше та сильно вибачаються – і ми ще подумаємо, чи прощати, чи це вже крапка. Або ми прийдемо та заберемо наше силою. І тоді нам буде байдуже на їх запізнілі вибачення та заклики до примирення. Як немає примирення між покараним судом ґвалтівником та його жертвою, навіть якщо він відсидів весь термін та відшкодував збитки за рішенням суду.

Багато хто тут може зауважити, що росіяни ніколи не підуть на це. Вони і зараз намагаються розповідати нам, що просто припинення вогню – то вже мир і дружба. До такого ж примирення закликають посередники, навмисно виносячи питання покаяння та спокуси за дужки. В цьому варіанті почуття жертви, долі всіх тих, хто залишається на окупованих територіях та перебуває у цілковитій владі катів, відокремлюються від процесу припинення безпосередньо бойових дій. Але хіба закатовані на окупованих територіях чимось гірші за вбитих під час бомбардувань?

Так, росіяни не погодяться визнати провину, повернути захоплене, відшкодувати збитки та видати правосуддю злочинців. Відсутність каяття агресора означатиме, що вони не мають отримати ані нашого прощення, ані розраховувати на примирення з нами. Поки рахунки не закриті їх для нас не існує. Але чи є це аргументом для нас, щоб відмовитися від свого, щоб не вимагати повернення наших земель та співвітчизників в зону права та безпеки, щоб не прагнути покарання винних? Або щоб перестати докладати зусиль по покаранню зла? Аж ніяк.

Якби християнська мораль виступала проти розмежування зла та добра, вона б не мала концепції раю та пекла. Ба більше, покаяння та спокутування передбачає дедлайни. Альтернатива – вічні муки в пеклі без права на спокуту. Для раю не існує грішників, що не покаялися вчасно. Адже завжди є межа, після якої вже пізно.

 

Автори

, ,