Турция и НАТО пришли в Азербайджан надолго, если не навсегда (видео)


Helgi Sharp

Вчера в Баку прошёл военный парад в честь окончания боевых действий в Нагорном Карабахе. На параде присутствовали президенты Азербайджана и Турции – Ильхам Алиев и Реджеп Эрдоган.

В параде приняли участие более трех тысяч военнослужащих Азербайджана, а также 2783 турецких военных. Численность военнослужащих Турции соответствовало официальным военным потерям Баку за время последнего противостояния. В дальнейшем они усилят азербайджанскую армию.

Также на параде представили захваченную во время боевых действий российскую технику.

Турция – а значит и НАТО – пришли в Азербайджан надолго, если не навсегда . Так в чём там Путин всех переиграл? 😉


Елена Кудренко

Вчера в Баку прошел парад победы. И Турция на этом параде присутствует как явный лидер в регионе.

Мы все привыкли к тому, что это у России такой бздык – кого-то контролировать, где-то лидировать. Но одной только величины территории мало. Нужно, как минимум, выполнять взятые на себя обязательства. То, как россияне кинули армян, можно сравнить с тем, как россияне кинули украинцев (хотя нам досталось несоизмеримо больше). Тут еще Лукашенко со своим “отдай территории, возьми деньги” (кто не в курсе, посмотрите ролик от Алексея Гончаренко). Россияне же отдали Сибирь, и деньги взяли 🙂 .

Ну да ладно. Вот пример, когда тот, кто в понимании россиян был всего лишь обслуживающим российских туристов персоналом, оказался сильнее и последовательнее самих несостоявшихся “лидеров”.

Россия также не контролирует территории в сторону Запада. Они все кричат о внешнем управлении, но оно явно не российское.

При Порошенко лидерами в регионе могли бы стать мы. Но теперь это скорее будет Польша, ибо именно там сейчас размещаются части Пятого армейского корпуса Соединенных Штатов.

Куда ни плюнь – одни “враги”. На востоке – Турция, на Западе – Америка. Да и в Украине не очень-то и получается.
А возвращаясь к парадам, они всегда показывают, кто в доме хозяин. И если на твои парады приезжают представители Абхазии, Южной Осетии, Таджикистана… Молдова теперь, думаю, приезжать уже не будет… Непризнанный Лукашенко, торгующий человеческими жизнями, Узбекистан еще…
Ну, в общем, вот вам и мечты о лидерстве. Реалии такие же убогие, как и репутация.

Поділитися:

Карабаський конфлікт. Висновки та уроки для України

Михайло Забродський

Продовжимо розмову про результати швидкоплинної війни у Нагорному Карабаху у вересні-листопаді цього року. Сьогодні поговоримо про висновки і уроки, які варто винести Україні з цього конфлікту.

По-перше, уроком для України має стати необхідність подальшої модернізації систем озброєння, які застосовуються Збройними Силами. Загальновідомо, що лише технологічно спроможна військова організація держави має технічну можливість протистояти агресії та захищати її недоторканість і національні інтереси.

З початку 90-х років минулого сторіччя ЗС Азербайджану поступово і планомірно оснащувались сучасними зразками озброєнь і техніки в основному виробництва РФ, Ізраїлю і Туреччини. Серед зразків лише важкого озброєння сухопутних військ – танки Т90С, бойові машини БМП-3 і БТР-82А, артилерійські установки 2С31 і SOLTAM “Atmos”, РСЗО Kasirga і LAR-160, ракетні комплекси LORA. Причому рахунок зазначених озброєнь йде на сотні одиниць! ПС ЗС Азербайджану оснащені транспортно-бойовими вертольотами Мі-17В і насправді вражаючим переліком майже десятка зразків розвідувальних і ударних БПЛА ізраїльського виробництва.

Не варто й говорити, що не дивлячись на значні зміни в попередні роки, ЗС України можуть лише мріяти про такий якісний і кількісний рівень технічного оснащення. Так, наприклад, після підписання в 2019 році домовленостей про постачання турецьких ударних БПЛА Bayraktar діючою владою жодних значущих кроків щодо продовження співпраці в цьому напрямку не вживається. А закупівля хоча б одного дивізіону вітчизняних ПКРК “Нептун” ще й досі залишається на рівні голослівних заяв керівництва Міністерства оборони.

По-друге, вже суто в зовнішньополітичному плані, черговим уроком для України має стати примарність сподівань будь то на договір ОДКБ, будь то на Будапештський меморандум або інші угоди, одним з підписантом яких є Росія. В який вже за рахунком раз за останні сто років Росія фактично кинула напризволяще свого регіонального союзника, на цей раз – Вірменію. А в той же час за більш ніж 70 років існування блоку НАТО жодна держава, включно з амбітними світовими лідерами всіх часів, не ризикнула на практиці перевірити дієвість статті 5 Північноатлантичного договору 1949 року, згідно з якою “напад на одну або декілька країн-членів Альянсу вважається нападом на всіх”!

По-третє, Азербайджан успішно використав політичну підтримку і військову допомогу потужного партнера – Туреччини. Керівництво РФ, незважаючи на катастрофічний для Вірменської сторони перебіг подій, не наважилось на пряме втручання в збройний конфлікт всупереч гучним заявам і погано прихованому бажанню. І формальне НЕвходження Азербайджану в Північноатлантичний Альянс аж ніяк цьому не завадило.

Ось, наразі і все. Sapienti sat – цей крилатий латинський вираз давньоримського комедіографа Тита Макція Плавта означає буквально: “для того, хто розуміє, достатньо”. Залишається лише сподіватися, що нація і ті, кому вона шляхом волевиявлення на виборах довіряє вирішувати свою долю, будуть гідні цієї мудрості наших предків.

 

Карабаський конфлікт. Три найбільш значущі результати

Поділитися:

Карабаський конфлікт. Три найбільш значущі результати

Михайло Забродський

Менше тижня тому підписанням спільної заяви лідерів Азербайджану, Вірменії та Росії про припинення вогню закінчилися півторамісячні масштабні бойові дії в Нагорному Карабаху і на прилеглих територіях. Примітно, що перелік учасників конфлікту не співпадає повністю з підписантами зазначеної заяви, оскільки не включає основного політичного гравця – Туреччину. Відносно неочікуване і достатньо швидкоплинне загострення тліючого регіонального конфлікту, в якому було майже все: інформаційна підготовка, залучення значної кількості військ, застосування авіації, бронетехніки і артилерії, втрати з обох сторін і відчутний, для декількох учасників одночасно, позитивний практичний результат.

Поговоримо про три самих значущих результати.

У військовому плані збройні формування НКР і Вірменії потерпіли вражаючу поразку. В оперативному сенсі Збройні Сили Азербайджану звільнили більше двохсот населених пунктів. Заблоковані основні комунікації між Нагорним Карабахом і Вірменією. Повністю взяті під контроль окремі стратегічні висоти і декілька населених пунктів на півночі регіону. Гарантоване, хоча і під наглядом російських “миротворців”, користування Азербайджану дорогою, яка сполучає країну з Нахічеванським анклавом.

Туреччина, вперше за більш ніж сто років, використала нагоду практично продемонструвати військову присутність і авторитет в регіоні. Туреччина, демонструючи технологічну перевагу, надала ЗС Азербайджану сучасні системи озброєння. Зокрема відкриті джерела зазначають про постачання турецьких середніх ударних БПЛА Bayraktar TB-2, успішне застосування яких зіграло неабияку роль у перебігу і кінцевому результаті військової операції. Є всі підстави вважати, що обсяг суто технічної допомоги не обмежувався лише безпілотною авіацією. Крім того зазначається про імовірну безпосередню участь військовослужбовців ЗС Туреччини в бойових діях.

РФ вперше отримала запрошення про введення на термін п’яти років (!) миротворчого контингенту, чим потенційно значно посилила свій вплив на подальшу динаміку конфлікту. Офіційно призначення двохтисячного угрупування при 400 одиницях техніки зі складу 15 омсбр, добре знайомій нам по діях на Сході України, – захист вірменського населення Республіки Арцах, як називає Карабах Вірменія. На практиці це постійна військова присутність і можливість контролювати ситуацію в зоні конфлікту, до того ж на повністю законних підставах. Ну а чим закінчується такий собі “контроль”, можна уявити згадавши збройний конфлікт в Південній Осетії в 2008 році.

В підсумку – задоволення Азербайджану результатами бойових дій, вимушене визнання поразки Вірменією, черговий приклад удосконалення Росією штучно створеного образу “миротворця” регіонального масштабу.

Про висновки і уроки, які має винести Україна із зазначених результатів, поговоримо в наступному дописі.

Поділитися:

Українські уроки Карабаху

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Азербайджанські війська захопили місто Шуша. Карабахську кампанію можна вважати завершеною. Населення масово тікає зі Степанакерта – столиці Нагірно-Карабахської республіки. Все 25-тисячне угрупування армії НКР під загрозою оточення та розгрому. Армія Азербайджану бере під контроль головну магістраль забезпечення загонів Нагорного Карабаху з Вірменії.

Різко змінити ситуацію мож лише втручання Росії своїми військами. Але очевидно Росія не втрутиться. Час втрачений – розгортання військ здійснити Москва не зможе. Та й не ризикне зараз Москва буцатися аж з цілою Туреччиною. Москві потрібна протока Босфор для забезпечення своїх банд у Сирії. Зчепися Москва з Туреччиною, мало не здасться.

Я ніяк не хочу розбиратися, хто в тому конфлікті правий, а хто ні, – на Кавказі розберуться і без мене. Я хочу перелічити головні висновки для України.

Перший, пригадайте, як вся наша ліберальна спільнота раділа через перемогу у Вірменії Пашиняна. Тепер очевидно, Пашинян виявився дрімучим популістом, паршивим організатором і ще гіршим дипломатом – саме його хитання між Заходом, Туреччиною і Москвою призвели до нинішньої катастрофи. Після такої військової поразки він приречений, а еліти, знесені під його керівництвом, нині лежать п’яні від радощів.


Другий, запорука успіху в наші часи – це уміння чекати і заводити собі вірних союзників. Так, як це робив Петро Порошенко. Петру Олексійовичу вдалося навіть те, чого не міг дозволити собі Алієв, – душити противника санкціями. Якщо ти вмієш чекати, маєш вірних союзників, а твій противник слабне, – ти дочекаєшся дня, коли твої зміцненні війська здобудуть перемогу. Як нині дочекався Алієв, коли Росія слабка через послаблення економіки і не здатна втрутитися.

Третій, треба кріпити армію. Як це знову таки робив Порошенко. Той, хто “просто перестає стріляти”, програє. Виграє той, чиї війська здобувають перемогу. Як військо Азербайджану.

Четвертий. Треба озброюватися БПЛА “Байрактар”. Так само, як це робив Порошенко. Саме він відкинув утопічні проекти створення “національного безпілотника” ударно лобійовані деякими “борцями за знедолених і обидлених” – хто в курсі, збагне, про що я. Саме Порошенко передав перші “Байрактари” ЗСУ – я сам бачив процес передачі.

І останнє. Довіряти країну “просто хорошому хлопцю” – шлях до катастрофи. Доведено Вірменією. Державою керувати мусить професійний менеджер та керівник. Успішний бізнесмен. Ефективний управлінець. Краще – все разом зразу.

Інакше… Україна має в історії надто багато поразок. Час це виправляти. Час навчатися бути успішними.


На фото: Карабахські солдати під снайперським обстрілом на дорозі під Шуші / Le Monde

Поділитися:

Вот такое московское перемирие

Кирилл Данильченко

Азербайджанцы продолжают работать с беспилотников по всему, что едет, ходит и прыгает, включая солдат в окопах, отдельные машины и группы пехоты. Работали ночью по Степанакерту – там сирены выли, и взрывалось.

Армяне выпустили тактическую ракету – то ли “Эльбрус”, то ли “Точка” по жилому кварталу Гянджи. Поразили магазин и убили 7 человек.

Вот такое Московское перемирие. Хитрый прищур Путина, гениальность Лаврова, которого Маша Захарова узнала с неожиданной стороны, гарантии, Красный Крест и зеленый полумесяц.

Дедушка не может гарантировать тишину 3-милионной стране, члену ОДКБ, и не может в стиле Саддама и Асада запретить им ракетами по городам пулять. Но что-то обещает в Украине и претендует на лидерство в регионе.

Дружить с Россией – план надежный как швейцарские часы.

Поділитися:

Нації та імперії

Іван Хомяк

На межі між ХІХ і ХХ століттями в людській цивілізації відбувалося глобальне перетворення. Закінчувалася епоха імперій та починалася епоха націй. Не усі імперії із цим змирилися. Час від часу, коли до влади на їхніх залишках приходять неадеквати із диктаторськими прагненнями, національна держава повертається у світ до 1914-го.

Ніщо так не солодить душу дегенерата, як славний міф про минулу імперську велич. Нації, які опиняються на межі між сферами інтересів двох імперій приречені на страждання. Їм приходиться приймати чиюсь сторону, але вони все рівно опиняться в пеклі протистояння.

Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном – це давній конфлікт між Османською та Російською імперією. Перша вірмено-азербайджанська війна відбулася століття тому (1918-1920). Насправді, це була війна між Росією та Туреччиною. І завершилася вона підписанням угоди між Туреччиною та більшовицькою Росією 23 жовтня 1921 року.

Усі диктатори світу відчувають одне до одного симпатію, заздрість і ненависть. Танго Ердогана і Путіна – чудова тому демонстрація. Сирія, Лівія, Азербайджан… Однак рано чи пізно вони все рівно влізуть в пряме протистояння. Російсько-турецька війна неминуча, хіба що хтось із них помре раніше. Зараз вона ведеться майже чужими руками (іхтамнєти, обмежені контингенти, союзники), але…

Де український інтерес? Чим більше відгребе Путін і його союзники, то для нас краще. Хто в цьому сумнівається? Одне визнання Вірменією Криму російським ставить її на той бік поребрика. А ще, коли російсько-турецький конфлікт перенесеться в Крим , нам потрібно буде не ловити гав.

Найголовніше – не узагальнювати. Не варто намагатися переносити ставлення до Вірменії, як недружної до нас країни, на етнічних вірмен громадян України. Це дві дуже різні речі. Хіба що, за винятком одного чорта… Йой, забув чортів тепер два 🙂

Поділитися:

Стратегія безкровного повернення Донбасу існує

Ігор Артюшенко

Війною, яка зараз точиться між Азербайджаном та Вірменією, перенасичений інформаційний простір, але я зверну увагу на те, що не існує “заморожених” конфліктів. І навіть через 30 років у будь-який момент на території, де, здається, вже все покинуто, може политися кров. Це урок для тих, хто хоче заглянути в очі Путіна і знайти там мир. Для тих, хто хоче з метою стримання падіння рейтингів піти на здачу інтересів та “умиротворення” агресора. Таким чином стратегічні цілі підміняються тактичними, а країни опиняються в багаторічних пастках Кремля. І в будь-який момент може спалахнути не тільки Донбас чи Крим, але й Придністров’я.

Створення маріонеткових держав — давня стратегія Росії, яка наживається на конфлікті та виступає третьою стороною – “миротворцем”. Це виходило у неї аж до подій в Україні, коли завдяки дипломатичній роботі Петра Порошенка Росію прив’язали до столу перемовин як учасника, а не “посередника”. І це вдалося зробити вперше за історію початих РФ конфліктів завдяки підписанню Мінських домовленостей.

Саме тому сьогодні проросійські політики не втомлюються атакувати Мінські домовленості, стверджуючи, що їх не можливо виконати та що їх необхідно переглядати.

Неможливо їх виконати тільки з однієї причини — небажання Росії, яка повинна вивести свої війська з Донбасу та надати доступ до кордону. Чого ми не спостерігаємо.

А поки Росія цього не виконає, на неї та на її громадян введені санкції, а її бюджет втрачає мільярди доларів.

Тобто стратегія безкровного повернення Донбасу існує — необхідно тиснути на Росію з вимогою виконати підписані зобов’язання, а не зливати інформацію ФСБ про вагнерівців, щоб потім сподіватися, що Росія не почне обстріли.

Поділитися:

Если так выглядят союзники, то не надо и врагов

Кирилл Данильченко

В Украине есть куча политических партий, которые предлагают налаживать отношения с РФ, в надежде, что Кремль прекратит агрессию. Уступки, мир, русский язык – вот это все. Все вместе может 20% набирают. Вот тут как раз живой пример такой политики созрел. Армения в ОДКБ. Там не “прыгали с кастрюлями”, не пели про гиляку и про ножи, не исполняли песню про Путина, там база в Гюмри. Русский язык, естественно. Диаспора в Москве. Одна вера. Ближе уже некуда.

И Кремль продает Баку танки Т-90, БМП-3 и “Солнцепеки”. Тяжелые огнеметные системы продает, которыми батарейно можно поджаривать ВОП 400 на 400 метров. Зная, что все это при первом обострении полетит на голову армянам. Потом, когда это внезапно случилось и там под сотню погибших за двое суток, пропагандистка на госзарплате, начинает тонко шутить.

А если открыть российские форумы, то шутки про шашлыки, про беглецов от мобилизации, и что пусть теперь Пашинян разбирается с Алиевым, будут стремиться к бесконечности.

Что я вам скажу – если так выглядят союзники по ОДКБ и СНГ, то не надо и врагов. Можно до усери рассказывать, как ты любишь Пушкина, березки и дедов, но уступки Москве не работают. Это пора бы понять даже аутистам с байками про общее прошлое и заводы.

 

Поділитися:

Ми не маємо права досипати солі в чужі рани

Тарас Чорновіл

У мене є своє ставлення до старого й кривавого конфлікту на Кавказі в Карабасі. Колись, як перший заступник голови комітету у закордонних справах по кілька разів на рік зустрічався з дипломатами й представниками діаспор обох народів. Радий, що зумів особисто попередити кілька провокацій, які на тлі дуже сильних і важких емоцій легко могли привести до кровопролиття вже на нашій землі між представниками обох громад. Дехто з однієї із них досі на мене злий, що не дав розгорнутися по повній… Я був причетний до напрацювання одного з планів можливого урегулювання, який могла б озвучити Україна. Він не був чимось унікальним, але містив чимало додаткової конкретики й мав також психологічний ухил. Тоді ним не скористалися ні українські дипломати, ні обидві сторони війни. Потім і сам зрозумів, що мої пропозиції були нежиттєздатні, бо не враховували руйнівної й провокаційної ролі Москви. Кремль не для того роздмухував і підживлював конфлікт на всіх стадіях, щоб дати якійсь міжнародній ініціативі його загасити.

Не хочу зараз тут писати своїх оцінок: хто правий, хто ні, хоча в мене є своє власне й чітке позиціонування. Я в своїй душі не нейтральний щодо цього жахіття. Але не маю права досипати солі в чужі рани. Знаю, як болісно на це реагують там і тут. А кожне слово, яке додатково розбурхує пристрасті – це зайвий деструктив і підмога не одній із кавказьких держав, а лише головному набувачу вигод від їхньої війни. Скажу хіба, що вести консультації мені було легше з азербайджанськими урядовцями й депутатами. Вони визнавали можливість компромісів, у тому числі й територіальних. Інша сторона їх тоді не допускала.

А ще, зараз, якби в нас була мудра влада, вона мала б максимально продемонструвати хоч якісь миротворчі й посередницькі ініціативи. Їх не врахують і вони не дадуть жодного результату ТАМ. Хіба спокійніше й без підозри та перестороги обидві країни будуть на нас дивитися. Але головний ефект має бути ТУТ. У нас нині на поверхні незрілий та безвідповідальний шмельц у політиці. До них точно будуть підходити представники обох діаспор. Та й самі слуги вже часто мають якісь бізнес-контакти й інтереси в обох громадах. І за пасивної позиції влади вони тут запустять детонацію протистояння обох колосальних діаспор. А азербайджанців і вірмен в Україні дуже багато. І вони вкрай активні та пасіонарні. Чітко визначена й спрямована, хоч і на ілюзорну, але миротворчу мету, позиція влади знищить три чверті поля для таких маніпуляцій українськими елітами в один чи другий бік.

А що означає ця страшна війна для тих, хто живе на Кавказі, й тих, хто звідти виїхав, але не втратив зв’язків з батьківщиною – це важко навіть уявити. Більше знаю дані з азербайджанських джерел, але й вірменські подають аналогічне. Там пройшли страшні національні зачистки в формах близьких до геноциду в його класичному визначенні. Ті (цивільні!), хто не встигли втекти до приходу озброєних формувань, виживали рідко. А в полон там не брали. Фізичне знищення було основним методом вирішення національного питання. Таке не забувається століттями й не прощається десятиліттями.

Колись на переговорах з політики Східного Партнерства ЄС в Стокгольмі мені не пощастило спробувати загладити конфлікт між парламентськими делегаціями Азербайджану й Вірменії. До відвертого рукоприкладства не допустили, так – трохи шарпанини, але енергія ненависті аж струмом била. І в обох маленьких делегаціях домінували жінки… Колись на якомусь міжнародному молодіжному форумі, коли оголосили одну з воюючих сторін і підняли її прапор, друга була готова все зруйнувати, щоб не бачити такого ненависного знамена. А то були майже діти…

І зовсім на останок. Цей приклад і пересторога вже для нас. Такий жорстокий і кривавий конфлікт із дуже глибокими душевними ранами в регіоні не один. Є ще протистояння між турками й курдами. Обидва народи мають величезні діаспори в Німеччині. Не забуду, як мені (ну, вмію я знаходити менінгіт на свою задницю й геморой на голову в будь-якій частині світу) “пощастило” опинитися в епіцентрі одного такого протистояння. Це був була осінь 1990 року. Ще до остаточного розвалу Союзу мені випала нагода потрапити на конференцію в Кельні. А там тоді ворожнеча між турками й курдами виникала частенько. І от я якогось лиха вирішив пройтися від центру до дому пішки, а на шляху лежав сумнівний “кольоровий” район. Це, лежачи на дивані, по телевізору добре дивитися на подібні конфлікти. А коли спереду ти раптом бачиш масу озлоблених людей з камінням та патиками, які біжать у твій бік, а, обернувшись, розумієш, що ззаду відхід відрізала протилежна ворогуюча спільнота… І доказуй там, що ти не верблюд. Норматив із стрибків у висоту та бігу з перешкодами я здав на відмінно, перескочив через кілька височеньких огорож, і зупинила мене лише поліція, яка мчала зупиняти кровопролиття й оточувала район.

От чогось такого в Україні між представниками обох дуже близьких і дружніх нам діаспор я бачити не хотів би. І цьому легко запобігти. Треба тільки маленької дрібнички – трошки розуму в якійсь владній головешці. А з цим у нас – напряг…


Віктор Трегубов

Задовбали, чесно.

Список країн, що офіційно та документовано визнали анексію Криму, є наступним:

– Афганістан,
– Венесуела,
– КНДР,
– Куба,
– Нікарагуа,
– Сирія.

Ну й Росія, звісно.

Ні, Вірменії в списку немає. Сюрприз. В мене очі кровлять дивитися на те, як купа народу додає до цього списку нові країни.

Вірменія не проголосувала в ООН за резолюцію, що засуджувала “референдум”, це так. Але там втричі довший список країн. Підтримка чи непідтримка цієї резолюції не є офіційним визнанням Криму як частини РФ – це російський наратив, який Росія намагалася втовкмачити у голови у 2014-му, щоб збільшити видимість міжнародної підтримки.

ПЛЮНЬТЕ ЦЮ КАКУ. Список країн, що справді підтримали, вище, він короткий та складається зовсім з ізгоїв. Навіть Науру цього разу не вмовили.

Окремо веселить, як, курча, одні й ті ж люди в мене у стрічці бігають із “от, вірмени голосували проти резолюції, бач, які курви”, і “от, бацька Лукашенко нам вигідний, бо він протистоїть російському впливу”. Сюрприз, Білорусь за Лукашенка теж голосувала проти тієї ж резолюції. Тільки у Вірменії Саргсяна скинули, а Лукашенко у Білорусі ще за крісло тримається.

Це перше.

Друге, люди, я розумію, що легко жити в чорно-білому світі. Але як ви гадаєте, як так сталося, що РФ є одним з основних поставників зброї до Азербайджану? Так-так, Азербайджану. І навіть із Турцією такі дивні love-hate relationship, що тут чубимося, а тут С-400 продаємо? Адже у марічкосвіті Росія начебто за Вірменію – як же так сталося, що зброя, з якої стріляють по вірменах, того ж походження, що й зброя в руках вірмен?

Відкрию страшну геополітичну таємницю.

Ключовим союзником РФ в регіоні є конфлікт. Не окрема країна, а сам факт конфлікту між ними. Він створений КДБ від самого початку (хоч і на базі дуже, дуже давнього протистояння).

Будь-яка інтенсифікація цього конфлікту грає на руку посиленню впливу РФ. І якщо Азербайджан повністю зайняв би Карабах (чого не буде через суто військові моменти), і якби вірмени пішли в контрнаступ і зайняли би ще щось. Навіть теоретична повна окупація будь-якою країною території іншої була б нечуваним подарунком РФ, бо в регіоні, де РФ здатна на малообмежену проекцію сили, могла б відбутися лише на її умовах.

Я задовбався це втовкмачувати, особливо якщо зважати на те, що це, власне, і є базова стратегія РФ не тільки в Закавказзі, а й у більшості регіонів, де вона діє на основі конфлікту між двома реально наявними сторонами.

Люди, будь ласочка, підростіть хоча б до рівню розуміння цієї схеми, вона ж надпроста. Нам це зараз конче потрібно.


Кирилл Данильченко

Вы зря шутите про экспертов по Карабаху, кстати. Человек поднимает голову от лавочки и тротуарной плитки в родном районе и начинает думать о войне и политике – это же здорово. Даже пусть в формате болельщика за любимую команду.

С лавочками давно все понятно – плюс 30-40% к ценнику, с отката в контору занес и в налоговую, оставил на билборды через 5 лет. Ты сел в местном совете – к тебе приходят активисты кричать зрада, в этот раз не получилось – ты звонишь активистам. Вон машина стоит главного патриота “Кашкай” с номером 666 – заправлять её надо каждый день, и в ресторане он привык завтракать каждое утро, поэтому ганьба и банду геть. Пока плитку перестелешь везде, уже первую менять надо, пока трубы заменял, уже первые и прорвало – вечный двигатель. Была бы шея, а плитка найдется.

Мы когда в 14 году столкнулись с россиянами, часто в масштабе хутора с плиткой и мыслили. У нас политики по 30-40 лет вращались во власти, а все, чему научились – банкротить и за бесценок скупать, рисовать плюс 40% с бюджета и минуса размазывать на плательщиков налогов. И воевали как будто в 16 веке кондотьеры – это ВЭС уважаемых людей, отсюда заносят, тут мы не воюем, а это ТЕЦ надо отжать, вот тут вы будете друг друга убивать, а сюдой составы поедут. А мы будем рассказывать сказки через СМИ про торговлю на крови, и что могли взять Донецк и Луганск, да приказа не было. До сих пор многие верят.

А сейчас мы лично можем наблюдать, как Азербайджан, который 25 лет скупает высокоточное оружие у Израиля с Турцией, и им американские инструктора готовят легкую пехоту, бьется головой об высоты. В медвежьем углу с населением в 150 тысяч человек. Где Д-30, Осы и минометы самое мощное оружие. И у азеров как бы не танковая рота и механизированная рота за вчера минус. Несмотря на подтвержденные видео десятка пораженных целей с БПЛА. Воевать трудно потому что.

Усложняйтесь люди – говорите про Карабах и про Сирию, и про Ливию. Про что хотите, про то и говорите. Даже если это будет чушь во многом. Хорошо поднимать нос над пасками, салатами, плиткой и зрадой с перемогой. Хотя бы чтобы вам свадебные фотографы и Овны не рассказывали про АТО в Турции за часы, и как надо в Севастополе флот топить. А там может вырастет поколение политиков, которым будет интереснее что-то, кроме распила на крышах и утеплении.

Поділитися:

Felix criminĭbus nullus erit diu / Никто не будет долго счастлив преступлениями

Helgi Sharp

Не верю я в такие совпадения: вчера закончились учения “Кавказ”, а сегодня началась война за Нагорный Карабах.

ВС Азербайджана уже якобы заняли 6 посёлков в Физулинском и Джебраильском районах. Также азербайджанцы атакуют 3 ключевых высоты в НКО под прикрытием артиллерии и авиации. У обеих сторон большие потери. Бои продолжаются.

Одновременно Кремль завил, что армян не бросит: уже гуляет видео, на котором по убитому Степанакерту едут колонны новенькой российской техники, которая переброшена по воздуху на нескольких ИЛ-76. “У московитов всегда так: где бы нос ни сунули – разруха. Только танки новенькие” – цитата из тви.

Пока ни одна из сторон на уступки не идёт: в Армении объявлена всеобщая мобилизация, а из Эрэфии начали подтягиваться ихтамнеты. Аваков подал в отставку и в срочном порядке отбыл на родину – мол, не могу прохлаждаться в Киеве, когда гибнут мои соотечественники (на самом деле – нет). Баку надеется на помощь Анкары, и скоро эта война может перерасти в заочное (а может и очное) противостояние России и Турции.

Украина? Возвращаюсь к первому абзацу, подозреваю, что от подобного сценария нас спасла американская стратегическая авиация, которая очень вовремя “засветилась” на российско-украинской границе. Поэтому разворот “Кавказа” был сделан на восточный театр боевых действий – Кремль решил, что подошло время очередной маленькой войны. Именно такие войны питают амбиции двуглавой имперской курицы.

Что примечательно. В ситуации с НКО вот уже 30 лет длится свой “Минск”, который Москва держит на управляемом поводке. Цели Путина на сегодня очевидны: поднять цены на нефть, закрепить свои военные позиции в Армении и отвлечь внимание мира от Беларуси, где плешивый реализует свой план по всеобъемлющей аннексии.

Впрочем, на этот раз Эрдоган дал понять, что настроен продемонстрировать Московии возможности современной НАТОвской армии против армии совкового образца.

За кого “болеть” нам? Любая война – это ужасно, но я на стороне тех, кто больше утилизирует балалайских ихтамнетов. Эмпатия? Не, не слышал.

Поділитися:

Щодо затримання в Азербайджані підозрюваного у побитті народного депутата України М. Найєма (документ, відео)

Правоохоронцями Азербайджану затримано підозрюваного у побитті народного депутата.

Про це повідомив міністр внутрішніх справ. За його словами, 29-ти річного чоловіка, який наніс тілесні ушкодження народному депутату, правоохоронці Києва оголосили в розшук ще 2 травня. Сьогодні, 5 травня, правоохоронці Азербайджану на вимогу українського слідства затримали підозрюваного. Розпочато екстрадиційні процедури.

«Як ми пам’ятаємо, інцидент стався 30 квітня, у Києві. Трьом учасникам події оголошено про підозру у вчиненні групового хуліганства. Судом вже обрано міру запобіжного заходу. Четвертий учасник – через 20 хвилин після події замовив квиток на літак і через 2,5-3 години вилетів у Баку. На момент перетину кордону його особа ще не була встановлена, проте йому заочно повідомили про підозру за кількома статтями та оголосили у розшук. Сьогодні його було затримано нашими азербайджанськими колегами», – зазначив Арсен Аваков.

Джерело

 

У зв’язку із затриманням в Азербайджані підозрюваного у побитті народного депутата України М. Найєма, прокуратура міста Києва готує клопотання до компетентних органів цієї держави про видачу його (екстрадицію) в Україну для притягнення до відповідальності.

Джерело

 

Ще в середу Генпрокуратурою направлено запит до азербайджанських колег про затримання та арешт М.Саітова, причетного до умисного нанесення тілесних ушкоджень нардепу М.Найєму.

Азербайджанські колеги повідомили про його затримання, сьогодні ж місцевий суд обере запобіжний захід.
Запит на видачу М.Саітова буде направлено ближчим часом.

Джерело

Поділитися:

Вірменія без рожевих окулярів

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Шановні, мі-мі-мі-шечки з приводу “волелюбних вірменів, які скинули злочинну владу” – це не до мене.
По-перше, мене мало цікавлять інтереси будь-якої іншої держави крім України.
По-друге, я надто гарно знаю, як швидко стає “злочинною” влада, яка приходить на хвилі революції.

Революція – це завжди завищені очікування і завжди сили, яким свого шматка влади не вистачило. Так було у нас. У Вірменії, гадаєте, буде якось інакше?

Який головний виклик стоїть зараз перед Вірменією?
Відповідь – перегризтися за владу вже зараз. Крайні новини – лідер їхнього протесту Пашинян ніяк не домовиться з ТВО голови уряду Карапетяном. Кожен висуває свої умови і не йде на компроміс. Нічого не нагадує?

За цих умов висока вірогідність того, що владою стане та сила, яка пообіцяє більше. І ні фіга не виконає. Бо не можливо народити дитину за місяць, зібравши разом 9 вагітних жінок. Добробут країни руйнується швидко, розбудовується він роками.

На хвилі розчарувань можлива спроба реваншу сил, щойно відсунутих від влади та їхніх прибічників. Не забуваймо, в Гюмрі російська військова база, яка в будь-якому разі лишається фактором політики і плацдармом Москви.

Небезпека реваншу ризикує штовхнути нинішніх революціонерів до ескалації конфлікту з Азербайджаном по Нагірному Карабаху. Благо, Пашинян – автор багатьох полум’яних промов і статей з критикою вірменського уряду щодо карабахського питання. А значить, на Кавказі знову запалає. Кремль аплодуватиме стоячи.

А це вже псує життя нам. Бо знову ламає конструкцію ГУАМ, яку наше керівництво заходилося відновлювати, і яка була покликана сформувати на Кавказі блок наших союзників. Проти Москви, звісно.

Що треба, аби всього цього не сталося? Тверда політика Заходу і нечуваний такт сусідів Вірменії, в першу чергу, Азербайджану.

Все дуже непросто. Мі-мі-мі-шечки про “волелюбний народ” це, звісно, гарно. Та якось часто ці мі-мі-мі-шечки перетворювалися на збурений лемент “нас обдурили” і до самих несподіваних поворотів.

Не розчаруйтеся.

Поділитися:

Україна запустить паромне постачання вантажів в Грузію в обхід Росії (відео, інфографіка)

Україна готується запустити постачання товарів у Грузію поромним сполученням в обхід Російської Федерації.

Про це повідомила заступник міністра економічного розвитку і торгівлі – торговий представник України Наталія Микольська на своїй сторінці в Facebook.

“Важливо відновити об’єм торгівлі, який був з Грузією до військової і торговельної агресії Російської Федерації. Історично складалося так, що товар з України до Грузії рухався залізницею через територію РФ. Тому, першочергове завдання – налагодження прямого паромного сполучення між Україною і Грузією для того, щоб українські товари могли постачатись до Грузії, Азербайджану, Казахстану, Китаю та інших країн Закавказзя та Азії.

Перспективні сектори для експорту товарів і послуг до Грузії: продукти харчування та напої, машинобудування, креативні індустрії, легка промисловість.”

Інфографіка про торгівлю з Грузією.

Джерело

Додатково

Поділитися:

З 29 жовтня по 1 листопада у Верховній Раді України проходить VI сесія ПА ЄВРОНЕСТ

Вчора, 29 жовтня, у Верховній Раді України розпочала роботу VI сесія Парламентської асамблеї ЄС – Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ).

Робота сесії розпочалася з засідання Секретаріату ПА ЄВРОНЕСТ. Участь у засіданні взяли представники Європейського парламенту та парламентів країн Східного Партнерства (Україна, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова).

Під час засідання обговорювалися питання діяльності Асамблеї та роботи чергової VI сесії, ключовими темами якої буде, зокрема, свобода та об’єктивність засобів масової інформації, кібербезпека в країнах ЄС та країнах Східного Партнерства. Як очікується, значну увагу під час сесії буде приділено таким проблемам як безробіття серед молоді, жінки на ринку праці, а також енергетична складова реалізації Паризької кліматичної угоди.

Секретаріат ПА ЄВРОНЕСТ заслухав доповіді робочих груп, підготовку щорічних звітів і надав відповідні рекомендації. Учасники засідання обмінялися думками щодо нещодавнього рішення бюро від 13 вересня 2017 року, що стосувалося організації роботи Секретаріату Асамблеї. Також відбувся обмін думками стосовно програми VI сесії ПА ЄВРОНЕСТ. Серед іншого було представлено календар заходів на 2018 рік.

З 29 жовтня по 1 листопада у Верховній Раді України проходить VI сесія ПА ЄВРОНЕСТ.

30 жовтня відбудуться засідання чотирьох Комітетів Асамблеї: Комітету з політичних питань, прав людини та демократії, Комітету з питань економічної інтеграції, адаптації законодавства та узгодження з політикою ЄС, Комітету з соціальних питань, освіти, культури та громадянського суспільства і Комітету з питань енергетичної безпеки. 31 жовтня та 1 листопада відбудуться пленарні засідання ПА ЄВРОНЕСТ. Згідно зі Статутом Асамблеї, пленарне засідання ПА ЄВРОНЕСТ має проводитися один раз на рік у країні Східноєвропейського Партнерства або в одному з робочих приміщень Європейського Парламенту. В Україні таке засідання проводиться вперше.

ПА ЄВРОНЕСТ, відповідно до своїх повноважень, покликана бути форумом для проведення парламентських обговорень, забезпечення контролю та нагляду за всіма питаннями, пов’язаними зі Східним Партнерством, діючи як її парламентська установа; ухвалювати резолюції та рекомендації, адресовані Саміту Східного Партнерства та інституціям, установам та міністерським групам і конференціям, а також сприяти гармонізації національного законодавства Східноєвропейських партнерів із законодавством Європейського Союзу, включаючи засоби імплементації необхідних проектів на двосторонньому та багатосторонньому рівнях.

Джерело

План заходів в рамках VІ сесії Парламентської асамблеї ЄС – Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ)

Поділитися: