Пріоритети мають бути розставлені вірно
Росіяни, заходячи в Україну, чхати хотіли на її бізнес. Це не той рівень розвитку окупантів, щоб вони були зацікавлені в збереженні будь-чого чужого. Подивіться на Донбас – заводи попиляні та вивезені. Майно розграбоване. Діти (!!!) вкрадені та перетворені на наших ненависників. Донбас Арена занедбана. Нерухомість не будується, окрім, можливо, якоїсь вітрини. Наприклад, в Маріуполі, де квартири роздаються самим росіянам. Ті завезені для того, щоб працювати на українських полях, а врожаї з цих полів вивозилися на росію.
Лівий берег Херсонщини. Покинутий маєток українців. Окупант ходить по двох поверхах будинку, де розкидані речі, побиті меблі, і питається: гдє оні, х…, дєньгі бєрут, чтоб так жить? Бєжалі, с…кі, от нас, бєжалі, всє вєщі бросілі!
Він давиться заздрощами і водночас насолоджується тим, що від нього бігли цивільні українці. Бо він прийде і знищить. Він прийде і забере. Понівечить. Зґвалтує. Вб’є.
Професійна російська армія в Україні вже давно знищена. В якої, за чиїмись думками, ще були якісь поняття – що можна, а чого не можна. Хоча мені глибоко бридко шукати в них якусь офіцерську честь, її там не може бути. Зараз мобілізується російський непотріб – в Україну заходять в лавах окупаційної армії арештанти, грабіжники, наркомани, вбивці, неперебірливі “прастые рассияне”, яким байдуже на цивільних, бо вони або прийшли за грошима (до речі, це вони перші почали заохочувати воювати через рекрутингові компанії, а ми за ними). Або їх пригнали силоміць, і їм також може бути байдуже на все, окрім власного життя.
Вода затопила Титанік, і тоді вже не мало значення, як він був оздоблений, скільки на ньому працювало персоналу, які розваги пропонувалися. Вода змила все. Все, нахрін. Як змиває в Україні російська навала. І якісь інші фронти, окрім реального, – це марення. Це самозаспокоєння.
В моєму місті миттєво зачинились крамниці та спортивні клуби, кав’ярні та салони краси, коли почали бомбити. Зараз, коли мені іноді здається, що ми живемо хоча би наполовину як раніше, в перервах між прильотами ракет – мені здається. Бо я знаю, що все зачиниться, якщо вони знову зайдуть у місто. Інші “фронти” схлопнуться за кілька годин. Обладнання буде розграбоване окупантами. Знищене. Зупиниться будівництво. Втече бізнес. “Вода затопить Титанік”.
Це про пріорітети. Це для того, щоби почати розуміти – нічого не буде, якщо ми не втримаємо єдиний, реальний, складний, фізичний, смертельний, болючий, брудний, замерзлий, кривавий… фронт.
Принаймні це розумію я.
Все інше – другорядне.
Будь-які пояснення, доводи, причини, чому “ні”, чому “не там”, чому “не так”, і треба інакше, бо… тощо – не мають значення. Не мають. Бо пріоритети мають бути розставлені вірно.
