Подія
Німецький лікар Фрідріх Велер зробив нечуване святотатство – синтезував сечовину. У ті часи велися безбожні дискусії про те, чи зароджується живе з неживого. Одні стверджували слідом за авторитетними греками, що жаби зароджуються з мулу, а миші – зі сміття. Інші, провівши серію експериментів і втомившись чекати біля закритих відерець із мулом і бочок зі сміттям, сказали, що живе виходить тільки з живого.
І тут з’являється гетінгенський лікар, який своїм експериментом повів дискусію не туди. З одного боку, самозародження життя ніхто не спостерігає, а із іншого боку, з неорганічних речовин вдається синтезувати органічні. Тобто в живому немає нічого особливого з точки зору природничих наук.
Вектор дискусії, зміщений Велером у 20-их роках ХІХ століття, породив купу нових суперечок. І мова не про того хіміка, який на початку ХХ століття в передсмертному записі признався, що мріє покуштувати сніданок із повністю синтезованих речовин. А мріяв би про «екологічно» чисту їжу без хімії, вирощену на живому говенці, то може й прожив би довше…
Здатність самозародження життя з «неживих» речовин на сьогодні стала гіпотезою, яка ось-ось переродиться в теорію. Ще в середині ХХ століття вчені подумали, що навколо нас купа зірок, де купа оцих речовин. Отже, за 13 із хвостиком мільярдів років космос повинен кишіти життям, серед якого деінде має траплятися й схоже на розумне. А «час минає, час біжить і, кому треба, не стоїть; і час минає швидко, час працює проти нас». І ось ми чекаємо, чекаємо, а ніхто в гості не прилітає і по радіо не зв’язується.
У 1950 році заходить Енріко Фермі в лос-аламоську «столовку», а людей чортма. Тільки за одним столиком зібралася купка молоді, яка так розпалилася, що незабаром почнуть один одного за чуби тягати і посуд бити. Ось він і каже:
– А де, трясця, всі тиняються, що нікого немає?
Молодь подумала, а й справді, якщо космос кишить живими, а місцями й розумними істотами, то чого ми їх ще не помітили. Вчені та любителі придумували купу різних причин Великого мовчання, про зоопарк, темний ліс, змову урядів, контактерів із «Интересной газети». Як на мене, то все просто. Усе визначає час і місце. Це як родитися в Україні. Коли б ти не народився, то проживши відрізок розміром із повноліття, все рівно будеш гребтися в якомусь лайновому періоді історії.
Почнемо з часу. По-перше, життя не могло почати зароджуватися від початку існування нашого еону (так, трясця, я прихильник конформної циклічної космології). Із гелію і водню з дрібкою літію купу речовин, поєднаних в складні живі системи, не наліпиш. Тож у променях перших зірок нікому було засмагати на пляжах милих оку планет. До того ж ці зірки були капець які пекучі і капець як швидко лопали. Теоретично у їхніх надрах могли синтезуватися складніші атоми, аж до заліза, але це якщо встигнуть. Ще одна особливість цих зірок була в тому, що вони зазвичай лопали гама-вибухами, не лишаючи по собі ні білого карлика, ні нейтронної зірки, ні навіть чорної дірки. А ці гама вибухи стерилізували все навколо краще за овруцьку самогонку. Тож поки велика частка зірок належала до покоління №3, ні про яке життя і мови не було, – не було з чого його ліпити і як зберігати. Зірки покоління №2 жили трохи довше. Ну як трохи, на сотні мільйонів років довше. Вони вже встигали синтезувати купу всього необхідного для життя та цивілізації, полопатися і засипати галактики цими «важкими» атомами.
Із цього мотлоху і зародилися наші зірки покоління №1 із планетами з усім готовим для самозародження. Однак, часу пройшло, що дай Боже. Зірки покоління №1 виникають десь лише 3-7 млрд. років тому. А дайте часу для того, щоб сформувалися та стали придатними планети на їхніх орбітах. А ще дайте часу, щоб життя зародилося і розвилося до рівня здатного створити техногенну цивілізацію і намагатися її зруйнувати руками кончених неадекватів. Таким чином, у нашій Галактиці, а можливо і у всьому Всесвіті життя зараз ось-ось тільки зароджується. Тобто немає ніяких мільярдів років для заселення ним космосу. Є один, може, два і то не скрізь…
Тепер про місце… Місця бувають різні. Ближче до центру галактик тебе з високою ймовірністю накриє якимось джетом із центральної чорної діри або радіаційною хвилею з сусідньої наднової. Ближче до периферії багато молодих гігантів і мало металів (у обох значеннях цього слова). Отже, є смуга навколо галактики, де ймовірності зародитися і вижити врівноважені. Але і в цій смузі не все гаразд. Адже біля різних зірок рівновага між зародженням і виживанням не однакова. Найкращі шанси для життя біля оранжевих карликів – довго живуть і не надто агресивні. Жовті карлики, такі як наше Сонце, живуть менше часу, але більш миліші та ніжніші, ніж оранжеві. Гіганти різних мастей довго не живуть, а коричневі карлики дають мало тепла, і тому потрібно тулитися до них дуже близенько прямо в потужні потоки радіації. Однак три чверті всіх зірок навколо – це червоні карлики. Ці космічні комуняки такі само підступні, агресивні, живучі й неадекватні, як і їхні земні аналоги. Вони занадто часто харкають плазмою на всі боки.
Потрапивши під цей плювок, усе живе на поверхні планети перетвориться на викопні рештки, а вся електроніка згоряє, як бурят під Вугледаром.
Наше Сонце теж часом плюється. Не так часто, не так сильно і здебільшого не по Землі. Однак, нам до певного часу просто щастило. Ви читаєте цей допис не тому, що ми улюблені Божі створіння, чи космос кишить розумним життям, а тому, що нам, бляха, просто тупо пощастило дожити до заснування соцмереж. У нашому минулому купа неприємних моментів. Крім п’яти великих катастроф, які мало не обнуляли еволюцію життя, були ще сотні дрібніших, які стирали з обличчя планети не сотні видів, а десятки типів із тисячами видів. Те саме стосується досягнень нашою цивілізації, які, як вважає більшість людей, нам просто на голову нізвідки звалилися.
Візьмемо для прикладу подію Керрінгтона в 1859 року. Це був найсильніший викид плазми у наш бік за усю історію спостережень за Сонцем.
«Сонце вкрилося незвично великими плямами. Раптом поверх плям спалахнули дві сліпучі кулі, які швидко росли. Вони були настільки яскравими, що затьмарювали блиск Сонця. Через 17 годин ніч над Америкою стала днем: було світло від зелених і малинових спалахів сяйва. Здавалося, що міста охоплені вогнем. Заграву над своїми головами спостерігали навіть жителі Куби, Ямайки, Гавайських островів, котрі ніколи раніше нічого подібного не бачили. Магнітометри зашкалило. Телеграф вимкнувся. З апаратів сипалися іскри, жалячи телеграфістів і підпалюючи папір».
До речі, це не найсильніший викид плазми за часи писемної історії. Була ще подія Міяке (774 рік н.е), яка, судячи по дослідженню кілець дерев, була крутішою за Керрінгтонську. Таке траплялося і раніше – у 7176 році до н. е., 5410 році до н. е., 5259 році до н. е., 663 році до н. е… Просто у ті часи не було ніяких телеграфів чи інших електричних машин, тож усе минулося без особливих втрат для цивілізації. Подія Міяке навпаки сприяла її розвитку. Після неї наступило глобальне потепління з пом’якшенням клімату, яке сприяло норманській експансії на південь та арабському Відродженню, в якому з’явилися зачатки сучасних природничих і точних наук.
Зараз наше Сонце входить в пік своєї активності. Входить у нього бурхливо. Не факт, що протягом року не стануться події подібні до минулих. Не факт, що не вистрибне з корони черговий протуберанець і не вальне по Землі, спалюючи всю електроніку від комунікаційних супутників до генераторів у двигунах машин. Уявляєте світ, який залишився на роки без електрики? Залиште мобільник дома і поїдьте на тиждень у сусіднє місто, і ви відчуєте лише соту долю проценту дискомфорту від того, що може зробити з нами черговий коронарний викид плазми.
Якщо це станеться… Ні, це не вірне формулювання. Коли це станеться, тоді ласкаво просимо в кам’яний вік.
