«Культура – це теж влада»
Як культура стає частиною ідеології та пропаганди, й чому так важливо помічати імперський дискурс? Видання Куншт говорило з літературознавицею Тамарою Гундоровою. Більше про це можна буде дізнатися у третьому сезоні подкасту «Пост правди», який з’явиться незабаром. Підписуйтеся, щоб не пропустити нові випуски.
Кожна культура виконує також й ідеологічні ролі в суспільстві і, очевидно, використовується на службі різних інтересів — зокрема державних. Наприклад, література може бути засобом національного самозбереження або частиною національного відродження, як це було в слов’янських культурах у першій половині XIX століття. Тоді, звичайно, ми маємо таких національних геніїв, як Шевченко чи Міцкевич.
Але зовсім іншу функцію культура виконує тоді, коли вона є елементом імперської політики, імперського дискурсу. Наприклад, як у випадку з Росією. Росія, яка розбудовувалася як імперія і мала імперські амбіції, звичайно, використовувала культуру в своїх інтересах.
Є різні форми впровадження і творення імперського дискурсу. Це, наприклад, притягання на свій бік відомих і талановитих людей. Таке було з давніх часів і до сучасності. Їх ангажування, просування, обіцянки якогось здобутку. Загалом імперія спокушає не тільки прагматично, корисними вигодами, але й ідеологічно, навіть еротично. Тому що це постійне бажання бути вищим, належати до вищої культури. Це має не тільки прагматичні, раціональні, а й підсвідомі значення, що пов’язано з бажанням бути видимим, бути зримим, належати до великої культури, виходити через неї в світ.
Імперське використання культури — це стратегічна ціль, яка спрямована на конструювання образу інакшого, малого, підкореного, якого ощасливили тим, що прийняли до великої сім’ї, яка ним опікується. Таким собі наївним, трохи дурникуватим, але теж красивим провінціалом, з гарними дівчатами і солов’їною мовою. Це все стереотипи, створені російською імперською культурою, якими, на жаль, і ми послуговуємося. Бо імперська культура — це не тільки те, що нас пригнічує, те, що нас відводить на маргінеси, але й те, що ми самі сприймаємо за «своє». Тобто підлеглі, колонізовані території, народи й культури значною мірою сприймають подібну орієнталізацію себе самих і стереотипи, кліше, які витворюються метрополією, вважають своєю прикметою, своїм образом. І така самоорієнталізація є значно небезпечнішою, тому що не завжди помічається.
Коли ми говоримо про українську солов’їну мову, наших красивих дівчат — це ознака колоніальності, яка на нас накладена — зокрема, колоніальними проєктами, імперськими виставками. Одна з перших імперських виставок була у 60-х роках XIX століття — антропологічна виставка різних «племен великої Росії». Організатори хотіли познайомити самих росіян з представниками «племен», які населяють «велику Росію». І кожному, як вони це називали, «племені» було відведено своє місце. Для цього створювали спеціальні манекени, їх одягали у типовий народний одяг, вигадували до цього якісь побутові сценки. І там була малоросійська колекція. Вона була не дуже великою. Хто там був? Переважно жінки й дівчата, а також діти, в українському вбранні. Важко сказати, чи все це мало етнографічну цінність, тому що було зібране з усіх усюд, без маркування території, і часто становило еклектику. При цьому єдиною сценкою, яка, очевидно, мала б представляти заняття, популярні в Україні, були чумаки з волами. Так що ми країна чумаків і волів. І якщо роль якась нам і забезпечена, то такого етнографічного елементу й аркадійної, пасторальної території.
Зазіхання на культурну спадщину й привласнення просвітницької ролі
Ми бачимо (почавши від «великого знавця історії» Путіна), що росіяни претендують на велику спадщину Київської Русі. За цим стоїть, очевидно, стирання цілої нашої історії. Тобто України як такої ніколи не було: почавши від найдавнішої історії й далі, включно з абсолютно повним нехтуванням того внеску, який українські культурні, релігійні діячі зробили в розбудову імперської Росії (бо це теж треба визнати). Церква, писемність, культура, західна традиція — це все йшло через Україну, а потім було сприйнято й адаптовано Росією. Так що традиція західництва, яка в Україні значно-значно раніше з’явилася й була розвинена, теж сприймається росіянами як власна. Це, можна сказати, перезахоплення всього, що Україна мала.
Тут я хочу наголосити дуже важливу річ: роль посередника між світом і Україною, яку привласнила собі російська культура і російська мова. Донедавна вважалося, що ми отримуємо західну культуру через Росію і російською мовою. І я повинна тут згадати Михайла Драгоманова, який наполягав наприкінці ХІХ століття на тому, що незалежність України і самостійність, повноцінний розвиток її можливі лише тоді, коли люди будуть знати іноземні мови. Він особливо доносив це до Лесі Українки, писав і заохочував її вивчити англійську мову. І Леся Українка брала уроки англійської мови. Так само вона вивчала французьку мову, коли перебувала в родині Драгоманова в Софії. І він зокрема наполягав що вона повинна серед своїх молодих колег і друзів популяризувати знання мов. І це було дуже важливо.
За час незалежності, за ці 30 років, ситуація змінилася. Англійською мовою говорять тою чи іншою мірою майже всі молоді люди в Україні. А українська перекладацька школа загалом дуже сильна. Тобто Росія вже давно не відіграє роль посередника між світом і Україною. А незалежною Україна стає тією мірою, якою ми відходимо від вживання російської.
Пригадую, як ще в радянські часи, коли редактором «Всесвіту» був Дмитро Павличко, «Степовий вовк» Гессе був спершу перекладений і надрукований в Україні, у «Всесвіті», а не в «Иностранной литературе». Це був прихований антиімперський спротив, переклад як форма опору. Варто підкреслити значення таких символічних акцій.
Міф про високу російську культуру
Те, що звичайно називається «високою культурою», творилося століттями і перетворювалося на культурний капітал. Як, наприклад, Пушкін, культ якого творився свідомо, як і пам’ятники йому, що виставлялисяі скрізь, щоб маркувати територію російської приналежності, а не місця, де бував сам Пушкін. Пам’ятники — символічна належність до російської зони впливу.
Але я би не згодилася з тим, що Росія, особливо сучасна, використовує у своїх цілях лише високу літературу. Культ високої літератури і російської класики почав формуватися в цілому світі десь з кінця XIX століття, коли з’явилися публікаціїі про російський роман. Тоді Європа дізналася про Толстого і Достоєвського.
Але в теперішні часи високою літературою, високою культурою не можна завоювати великі маси. Не думаю, що хто-небудь буде із задоволенням перечитувати Достоєвського чи Толстого включно з його довжелезними фразами французькою мовою у «Війні і мирі». Останній роман, до речі, показує загроженість існуванню російської мови з боку французької, якою користувався весь вищий світ в Росії. І загалом сучасне суспільство — це суспільство спектаклю і масової культури, де постійно мусять розігруватися різні форми включення, які б притягували і робили глядача чи слухача своїм учасникам. І це найбільшою мірою спроможна робити масова література і популярна культура. У нас експансія популярної російської культури надзвичайно сильна. Це кіно, масові серіали, пісні, фрази, меми, які запам’ятовуються. Так само література. Тому не лише самі росіяни, але і ми знаємо не Достоєвського з Толстим, а фільми, спродуковані недавно для масового вжитку, разом з усіма маніпулятивними ідеями, які в них закладені.
Росіяни досить давно зрозуміли роль масової літератури для розширення свого впливу і позначення своєї території й почали видавати масові видання, серіальні, зручні для легкого користування. Марініна, Акунін (і це ще не найгірші, скажімо так), маса книжок, які коштують копійки, легко використовуються, маленького розміру. Їх повно на книжкових розкладках в Україні також. Я вже не говорю про російську музичну попсу. Тим самим відбувається експансія російської культури в нових формах на ґрунті масової і популярної культури.
Я думаю, що ці різні форми популярної культури, як і спорудження пам’ятників у XIX-XX століттях, відіграли дуже велику роль у тому, щоби утримувати у своїй сфері впливу багатьох українців. Більше того, засобами російської мови, через російські сюжети і серіали нам самим показують: отакі ви є. Любите поїсти, позалицятися на природі, дурникуваті, екзотичні, ліниві. Одним словом, це такі сусіди, про яких ми можемо розказати, трохи насміявшись над ними. Так що культура — це дуже велика зброя в теперішніх умовах.
У плані символічного нарощення влади і сили також престижно апелювати до відомих імен. Я маю великий сумнів, як я сказала, що зараз люди в самій Росії перечитують Толстого — тим більше «Війну і мир». Я не думаю, що хтось знає його кавказькі оповідання. Це швидше порожні знаки: імена письменників, назви текстів, які дуже багато хто давно вже не читав або, може, і ніколи не читав. Але ідея про те, що це «велика російська література» (до речі, ніхто у світі так не говорить про самого себе, жодна національна література), масово вкладається в голову, переконуючи, що всі нібито знають ці імена. Апелювати до третьорозрядного автора чи популярних серіалів — непрестижно, але престижно апелювати до тих, що є культурним капіталом, мають високу символічну цінність. Остання, як я сказала, є конструкцією, вона насправді не відображає реальну цінність автора чи тексту, а підмінює їх ідеологічною вартістю, є зрідні товару, який продається.
Відомі імена — це знаки влади, тому що культура — це теж влада.
Імена російської класики
Світ побудований на владі й просуванні свого іміджу. Що більше ти завойовуєш у символічному, культурному плані цей світ, то більшою владою володієш. Росія — це імперські амбіції й створення свого образу як чогось особливого. Ніби Росія — це особливий світ, де всі глобальні потоки закручуються інакше: «ми і не Азія, і не Захід». Тобто йдеться про постулювання свого особливого місця. А для того, щоб утримувати своє місце, треба весь час підкреслювати свою значущість символічними речами, як-от культурою.
Як я говорила, культ російської культури сформувався у Європі десь у XIX столітті, одним із її популяризаторів був відомий данський критик Георг Брандес, який познайомив Європу з «великою російською літературою», потім в радянські часи цей культ доповнився соціалістичними, комуністичними ідеями, що підтримувалися силою і владою. Досить лише пригадати видавництва, які в СРСР перекладали і просували на західний ринок твори авторів, що входили до так званого радянського літературного канону. Під кутом соцреалістичним переосмислювалася і класика, зокрема наголошуючи своєрідну «народну душу», «соборність» та дворянську ностальгію російських класиків. У 1970–1980 роки пропагувалася література Срібного віку, авангард — тобто явища. які могли бути популярними на Заході. А почавши десь із 2000-х відбувається своєрідний поворот до класичних імен XIX століття і на порядок денний виходить створення імперського культу російської культури.
Чому інші країни так не популяризують імена своїх класиків, причому саме в аспекті винятковості й величі? Кожна країна має свого національного генія, так би мовити, певну символічну постать, з якою асоціює себе як нація: Данте, Міцкевич, Сервантес, Шекспір. Але далеко не кожна має свою імперську ідею. Росія має досить великі гроші, і це дуже важливий момент, щоб розбудовувати свою імперію, зокрема і культурну. Бо для того, щоб просувати свої інтереси, треба великі мати капітали. Маючи ці капітали, вона й проштовхує своїх авторів, свої ідеї в різні сфери — від фестивалів, книжкових виставок і до академічного світу. Коли є культ і певні імена постійно на слуху, то всі хочуть знати чи щось прочитати з російської літератури, яка для них асоціюється і дуже часто зупиняється саме на XIX столітті. Вони мало що знають поза тим, але знають ці імена. Скажімо, на курси про Толстого чи Достоєвського на Заході записуються до сотні осіб. Чому? Бо ці імена увійшли в канон освіченої культурної людини на Заході разом з культом «великої російської класики».
Про скасування російської культури
Є сучасна культура щоденного вжитку, в якій ми живемо. Це наші щоденні практики, і вони значною мірою популяризуються саме у формі популярної культури. Тому в певному сенсі велика культура також є, з одного боку, сакральним культом, а з іншого боку, щоденою практикою, яку ми вже не помічаємо, бо вона існує на рівні соціального несвідомого і пронизує наше сприйняття. Не ми говоримо, Воно говорить нами. Тому важливо, я думаю, замислитися не лише про роль культу, але й про наше несвідоме підпорядкування йому. До прикладу, просто подумати, а що ж такого особливого в «Майстрі і Маргариті», що ми так прив’язані до роману? До твору, чи до культу, створеного кимось і колись?
Коли ми говоримо про відмову від російської літератури, це означає відмовитися від культу і від літератури, яка виконує інституційні, політичні, ідеологічні цілі — імперські понад усе. Не варто молитися ідолам, варто просто перечитати твори з позиції нашого сьогоднішнього знання і досвіду. Чому всі ми повинні знати все саме про російську літературу? Чому нам так само не знати глибоко польську, чеську, німецьку, скандинавські літератури, які справили великий вплив на українську і на весь світ на початку двадцятого століття? Зрештою, чому нам не вивчати і не знати нашу українську в деталях, адже вона насправді досі не відома нам самим? У нас немає хорошої біографії навіть Шевченка, я вже не говорю про інших авторів. Юрій Шевельов закликав зруйнувати Карфаген провінційності. Цей комплекс провінційності створений і подарований нам імперією. Це вона навчала в XIX столітті, що все цікаве й інтеліґентне пишеться російською, що українська мова «мужича», що можна стати відомим, лише ставши частиною літератури загальноросійської. Але я б не хотіла, щоб ми замкнулися лише на своєму. Що більше ми знатимемо і вчитимемося в інших літератур і культур, то сильнішими ми будемо.
Це також означає, що в культуру треба вкладати великі кошти для того, щоб її розвивати і популяризувати. Недаремно так активно зараз розвивається культурна дипломатія.
У міжнародному контексті і в ситуації війни Україна має сьогодні право говорити про «скасування» російської культури. Я беру слово «скасування» в лапки, тим сами підкреслюючи особливе значення такої негації. Ми тим самим звертаємо увагу на те, що російська культура — це не лише задоволення від читання, але вона теж була засобом імперського панування, імперської влади, що в ній є своя ідеологія. І ця ідеологія полягає в тому, щоби сакралізувати й піднести російську державність, її колонізаторську історію, «священний» і «сакральний» народ за рахунок приниження і нехтування іншими територіями, іншими народами та культурами. І дуже важливо, що ці імперські амбіції, імперські коди вписані в цю літературу і їх варто перепрочитувати.
Я б назвала цей процес переоцінки культу російської культури «провінціалізацією». Саме так сучасна деколоніальна критика називає протест проти історіографічних наративів, а також культурних канонів, які видаються за універсальні, але насправді несуть в собі колонізаційні інтенції, ігноруючи історичний досвід інших націй і культур. Так країни Глобального півдня опонують євроцентричним наративам. Однак провінціалізація загалом є деколоніальною стратегією і спрямована на розмасковування імперських ідей, на яких будуються історіографія, складаються канони та встановлюються ієрархії. Тому провінціалізація російської стосується обмеження впливу російської культури і мови як інструментів домінування і маргіналізації будь-яких національних мов літератур, історій. Досить симптоматично, що в російському світі, зокрема академічному, не є популярним постколоніальний аналіз — аналіз дискурсів і практик, які пов’язані з домінуванням і насильством щодо інших народів, скажімо, на Кавказі, в Сибіру, чи в Україні, а також про спротив з боку підпорядкованих. Ці ідеї в російській літературі теж є, вони досить амбівалентно вписані в цю літературу, але на них ніхто ніколи не звертав увагу. Натомість головним було піднесення величі російської державності, російського народу, російської «душі». І мені здається, що той акцент, на який ми намагаємося звернути увагу, — це потреба деколонізації і деконструкції, власне, імперського наративу, який вписаний в російську культуру.
На мою думку, наше «скасування» російської культури означає також те, що ми вже розпочали цю деконструкцію і запрошуємо світ долучитися до неї. Ідеться не лише про те, щоб заперечити імперськість, шовіністичність, орієнталізм, властиві російській культурі, щоб їх відкинути, але й переконливо проаналізувати й показати складність уявлень про «іншого», а також інші можливості стосунків. Вже досить багато зроблено щодо осмислення українськості Гоголя, який традиційно визнається стовпом російської культури й літератури. Однак є чимало досліджень, які показують, що Гоголь одною ногою був у російській культурі, але іншою — в українській, звідки він і походив. Його застереження і пророцтва щодо Росії, його «Мертві душі» та імперський Петербург, який є монстром, що розчавлює людину, неможливо прочитувати без українського контексту і своєрідного спротиву імперській ідеї. І на цьому варто наголошувати. Іншими словами, питання не тільки в тому, щоб заперечити, а питання в тому, щоб сказати, чому ми заперечуємо.
ТЕКСТ: Діана Сяркі
Ілюстрації: Богдана Мохненко
