Він збирає кинуті в нього каміння і будує з них нову фортецю

Helgi Sharp

Знаете, чем мне нравится Порошенко?

Я видел плачущих и кающихся регионалов, когда сбежал их “лидер”.

Я видел надрывно кривляющуюся Тимошенко в инвалидной коляске, ради власти по очереди заигрывающую со всеми без исключения политическими силами.

Я видел Кравчука, который, оставшись в душе коммунистом, рвал на себе вышиванку.

Я видел Кучму, который пытался усидеть на семи стульях сразу.

Я наблюдаю за Зеленским, из которого по очереди прут детские комплексы, и которым как девушкой лёгкого поведения пользуются все, кому он должен – от Ермака и Путина до Коломойского и Ахметова. Ничего не должен он только нам с вами.

И я много лет наблюдаю за Порошенко. Он не делал ошибок? Делал. Он был безупречен в кадровой политике? Не был. А вспомните, сколько раз его предавали самые, казалось бы, надёжные соратники. Но он никогда не падал, не ныл и не опускался ниже своих убеждений, которые состоят в том, чтобы сделать Украину сильной европейской державой. Он не предавал своих западных союзников. Он одинаков во власти и в оппозиции, делая максимум из того, что мог делать в тех обстоятельствах, которые ему позволяли.

У него миллионы честно заработанных денег, на которые он мог жить в любой стране мира. Его недоброжелатели пытались и пытаются вытолкнуть его из Украины, возбуждая против него десятки дутых дел. Он уедет? Нет, не уедет. Не уедет потому, что его миссия ещё не закончена – она только начинается.

Если арестуют ЛЮБОГО политического лидера в Украине, много выйдет людей в его защиту? Максимум, тысяча проплаченных. Если попытаются арестовать Пороха, выйдут десятки, если не сотни тысяч. Выйдут за идею.

Но многие его не любят. За то, что он ни под кого не подстраивается и не идёт на компромисс с теми, кто не разделяет его ценности. За то, что не косноязычен. За то, что на него было вылито тонны грязи – и больше всего от тех, кто сейчас у власти. Он спокойно реагирует на выходки нанятых подонков, от бессилия обливающих его зелёнкой. Он собирает брошенные в него камни и строит из них новую крепость. Он – единственный лидер в Украине, которому не нужна отдача от своих дел – он просто делает то, что должен.

Большой человек никогда не является итогом уже существующего порядка вещей. Он источник и начало этого порядка. А величие человека состоит в его неспособности уместиться в рамках своего времени. Может быть, поэтому ему будет трудно стать Седьмым президентом. Но сколько невыполнимого становится выполнимым, когда идёшь к своей цели вопреки всему. Поэтому давайте не будем гадать на кофейной гуще, а просто помогать ему в достижении его целей.

Написанное – не дифирамбы, а констатация, построенная на годах наблюдения. Не иллюзия, а посыл к действию. Не самообман, а убеждение.

Впервые пишу излишне пафосно, но время всё расставит по своим местам. И, надеюсь, скоро.


Тамара Горіха Зерня

В інтерв’ю на УП Петро Порошенко порівняв пошук “національної ідеї” з пошуком квітки папороті й далі розвинув думку у тому плані, що ми насправді вже знайшли це ефемерне “щось”.

“Дискусія про “національну ідею” нагадує мені пошук квітки папороті. Ніхто не бачив, як цвіте та рослина, і ніхто ще не знайшов скрижалів, на яких викарбувано нашу національну ідею. (…) Втім, поки вчені, політики, журналісти ламали списи і зривали голос, національна ідея склалася природнім шляхом. Це – свобода, права людини, незалежність і добробут, які повною мірою будуть гарантовані лише тоді, коли Україна стане членом ЄС та НАТО”.

Перепрошую за довгу цитату, але мені вона видається важливою. Уміння перетворити словами загальну непозбувну бентегу на щось конкретне і практичне – це рідкісна штука. Родом з бізнесу, напевно.

Ну тобто я таке бачила переважно у бізнесі, коли іде-іде нарада, іде, іде, а потім хтось стукає рукою по столу: так, це все добре, але давайте конкретно. Що ми з вами робимо?

Свого часу ПП відсік обговорення, зосередившись на трьох речах: армія, мова, віра. Це рішення прогнозовано викликало цунамі критики. Туризм! – кричали одні. Ні, футбол! Ні, діти! Нашою національною ідеєю будуть діти, ви що, проти дітей? І борщ, і гопак, і олімпіада в Карпатах!

Кому потрібна ваша армія? Тобто потрібна, звичайно, ми нічого не маємо проти солдатів, але так ви вашого слона не продасте, тобто вибори не виграєте…

Я згадую ті часи, і мороз по шкірі. Навіть ми у нашій маленькій редакції були завалені порадами і листами про те, що потрібно взяти замість Армії, Мови, Віри. Наскільки це некреативно, не драйвово і нудно. Взагалі не весело.

І нітрохи не сумніваюся, що Порошенку це сказали мільйон разів в очі і поза очі.

То чому ж так? Навіщо було триматися за неконкурентне гасло, яке явно програвало Вовиному “хоть посмєємся”, якщо виборець як метелик на сонце летів за позитивом, за легкістю буття і категорично не хотів “паритись” війною?

Тому що державника від клоуна відрізняє уміння виходити за межі короткої виборчої кампанії. Тому що йшлося не про вибори, а про покоління. Тому що політична кар’єра однієї людини не така важлива, як політична доля цілої нації. Навіть якщо ця “одна людина” – ти сам.

Порошенко віддав свій політичний капітал на забивання фундаменту. Армія, мова, віра. Армія, мова, віра. Ці палі вбилися в землю намертво і стали опорою. Опорою, за яку ми вчепилися у тяжкі часи з вірою, що час розставить усе по місцях.

Опорою, яка вистояла під час повені, коли повз нас зі свистом та гиканням проносилося багно.

Опорою, яка нас втримала на плаву у найтемніший рік.

І до якої зараз з усіх сил підгрібають ті, що зато посміялися. З незалежним виглядом мостяться поруч. “Я ж ета, с дєцтва за армію, мову, віру бил. Мамой рімой клянусь!”.

 

Усі відео