Про інволюцію
Себто про зворотний розвиток, рух назад.
П’ять років тому я поламав чимало списів, обстоюючи право козака Гаврилюка, за якого я голосував на своєму 95-му окрузі, бути українським парламентарем. Не тому, що вищу освіту вважаю маловажною, зовсім навпаки. Просто Гаврилюк був винятком, і його нефаховість перекривалась його потужним символізмом.
Інша річ, коли відсутність вищої освіти стає системною ознакою.
Чи не вперше після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. до влади в країні прийшли “кухарчині діти”, брак елементарної освіченості яких просто кричущий.
Якщо комусь не подобається вища освіта в Україні, через низький (?) рівень її, то зазначу, що рівень освіченості випускників середніх шкіл ще нижчий.
Сподіватись на фахову підготовку щойно обраних не доводиться.
Ще одна критична особливість нових виборів: клас бізнесменів і політиків, лояльних до держави як до інституції (лояльних різною мірою), програв класу авантюристів – “цивілізовані” й “напівцивілізовані” капіталісти програли нео/пост/феодальним рейдерам.
Знову таки, як у 1917-му.
Маємо соціальну інволюцію.
Склалася парадоксальна ситуація, коли на своїх вчорашніх антагоністів із числа “напівцивілізованих” я починаю дивитись як на цілком реальних попутників – поки коломойський не сидить…
