Діаспора – актив, а не відрізана гілка
Вчора, після того, як ми все таки завели машину у Празі і потім доїхали до Вроцлава, у мене тут була презентація. Захід був з перекладом на польську, але майже відразу мені захотілося скинути туфлі, залізти з ногами на диван і далі вже говорити без перекладача. Ну, бо всі свої, що вже там.
Я останнім часом багато думаю про наших людей в еміграції, стільки зустрічей підштовхують до роздумів.
У нас немає нормальної традиції співпраці та співіснування зі своєю діаспорою, і у цьому винен совок. За радянських часів виїзд людини за кордон на постійне проживання був квитком в один кінець.
Люди виїжджали голими та босими, без можливості продати тут хоч якусь нерухомість і вивезти гроші. (Як мінімум, квартири, які “давала” держава, були державними, тобто продажу не підлягали. А за купівлю доларів існувала спеціальна стаття у кримінальному кодексі, розстрільна).
Люди тікали різними шляхами, і після такої втечі у заручників, які лишалися вдома, наставали чорні часи. Заручниками зазвичай були батьки, чоловік/дружина і діти.
Навіть тих, хто виїхав легально, – наприклад, маючи єврейські корені, – ганьбили навздогін на усіх зборах, називали зрадниками батьківщини.
Ті, хто вирвалися на волю, шукали способи передати звістку чи якусь посилку додому, але всі такі листи ішли через кадебе. Одержувача викликали в органи й допитували, чому це у нього є контакти на Заході.
Ось цей досвід не міг минути безслідно, він спотворив наше ставлення до виїзду, зробив саму тему еміграції болючою і навіть трагічною. А потім почалася війна, а потім настав 22-й рік, і у нас одним махом утворилося шість мільйонів емігрантів. (Чи вже десять?). Переважно це жінки з дітьми.
Що нам потрібно робити, на мою думку.
Всіма силами зберігати зв’язок з цими людьми. Спростити для них оформлення документів, автоматично продовжувати дію паспортів, пропонувати всі варіанти навчання в Україні дистанційно і онлайн.
Зараховувати дітей назад в українські школи на підставі заяви, без іспитів. Пропонувати літні табори і відпочинок в Україні з просвітницькою, народознавчою, патріотичною складовою.
Відчепитися від хлопчиків, скасувати заборону на виїзд для 18-річок, впускати і випускати з країни без обмежень.
Почати нарешті ставитися до діаспори як до активу, а не відрізаної гілки. Залучати до проєктів, висвітлювати діяльність осередків, розворушити паличкою наші консульства і змусити їх працювати як центри надання послуг (і виділити на це фінансування і персонал).
Використовувати досвід і можливості наших людей за кордоном для підтримки і наставництва для співвітчизників. Наших скрізь дуже багато, але українці не дуже згуртовані.
І постійно, всіма силами, на всіх рівнях нагадувати: Україна – це сонце. Величезне, гаряче, вічне. Вона гріє всіх своїх дітей, незалежно від того, де вони живуть. Це ваш справжній дім і дім ваших дітей, який обов’язково вас дочекається. Земна куля величезна, але на цій Землі є ваша земля, яка належить вам по праву.
Не потрібно гнівитися на неї, ображатися, спалювати мости. Україна є і буде, вона любить вас і підтримує, що б не сталося.
Для мене це не порожні слова, я справді так думаю і відчуваю. Перепрошую за довгочит.
І вітаю зі святом усіх із синьо-жовтим прапором біля серця.
