Оголений кінофронт
Абревіатура «ІПСО» наразі одна з найбільш популярних в інтернеті. Інформаційними операціями давно нікого не здивуєш. Сучасна війна – це боротьба не тільки за території, а й за душі людей.
І от щодо боротьби за душі людей, можу чесно сказати, це війна, на яку ми ще й досі не з’явилися. Бо головна боротьба точиться у сфері кіномистецтва. Бо кіно – це інструмент, де глядачеві демонструють цілком конкретні картинки у тому вигляді, як хотіли автори та замовники фільму, ще й дають можливість глядачеві самому опинитися в гущині подій.
«Найголовнішим із усіх мистецтв для нас є кіно», – пригадуєте, хто це сказав? У нас у цьому напрямку швах повний.
Трапилася мені дуже цікава стаття про те, як змінився образ українця в російському кіно після повномасштабного вторгнення. А він змінився і суттєво. Українець в російському кіно раніше – це істота потішна, тупа та карикатурна, від спостерігання за якою проти волі виникає думка: «Ну, куди їм мріяти про свою державу? Куди тягатися з Росією? Хутір і свині – це їхня доля на віки вічні». Очевидно, після втечі окупантів з-під Києва, Чернігова, Сумщини, Харківщини та Херсона важко стало пояснювати росіянам, що тікають вони від отаких от тупеньких хохлів. І образ українців у кіно різко змінився. Тепер в їхньому кіно ми жорстокі, цинічні, розумні та небезпечні. Ми страшні й огидні. З нас тепер ніхто не сміється – від нас сахаються і мріють опинитися від нас подалі. Конкретні російські стрічки рекламувати не буду, – не треба воно вам.
А що у вітчизняному кіно? А там коні не валялися. У вітчизняному кіно, яке в часи Петра Порошенка переживало справжній ренесанс, наразі панує як раз той образ, який донедавна панував у російських стрічках, – там ми досі тупенькі, архаїчні та карикатурні. Тобто приблизно такі, якими нас роками малював «Квартал 95». Творці таких стрічок пояснюють, що нам, мовляв, треба більше самоіронії та почуття гумору, мовляв, вони висміюють недоліки українців. Доречне питання, а чи існує кіно, де висвітлюються не тільки наші «недоліки»?
Ще одна пошесть, коли на поталу патріотичності фільмів у жертву приносять їхню якість. Проти волі пригадується скандал, що спалахнув після демонстрації фільму «Юрик». Авторам фільму висунули десятки претензій щодо обставин життя в оточеному Маріуполі. І не тільки. Мене особисто зачепила така деталь: у фільмі показано, як після російського вторгнення ледь не вся Україна чухрає від війни у Європу – туди вивозять всіх і все. «Юрик» не єдиний твір, де я стикався з подібним висвітленням. Перепрошую, але я по перших місяцях вторгнення пригадую принципово інші картинки. Були, вже вибачте за подробицю, ще й ми – ті, хто тікали не від фронту, а на фронт.
І отут мені трапилася інша стаття в інтернеті – про акторів і режисерів, що нині служать у ЗСУ. Не можу не захоплюватися героїзмом представників мистецтва, які воюють за Україну, але з погляду державного така ситуація – межа ідіотизму. Актори і режисери мусять не окопи рити і не ВОПи обороняти, вони мусять творити і знімати. Там зараз їхній фронт.
Бо будемо чесні. Від впливу російський фільмів нас рятує тільки те, що самі росіяни знімають відверто паршиве кіно (до Голівуду, як до неба пішки), орієнтоване не на нас, а на їхніх громадян, охоплених ненавистю до нас. Якби за нас взялися більш розумно, кислі були б наші справи. А як братися за нас, росіянам не треба придумувати, – достатньо вдосконалити методи радянської пропаганди з придушення пам’яті про петлюрівців і бандерівців. Вже повірте, згадають і заходяться вдосконалювати. Справа лише у часі.
Можна як завгодно ставитися до «Кіборгів», «Позивного Бандерас» та «Червоного», але правда така – відтоді, як президентом став виходець із кінобізнесу Зеленський, в Україні не знімають навіть такого. Про стрічки рівня «Фокстер і Макс» взагалі можна тільки мріяти.
Наш кінофронт стоїть оголений. Які стрічки формуватимуть світогляд українців? Польські? Російські? Не зле замислитися. Немає грошей і ресурсів? На мономарафон знаходяться.
