Кольори мужності та свободи
Між революціями та війнами, повстаннями та окупаціями, катуваннями та засланнями, через палаючі барикади історії та обстріляні окопи минулого він дістався до нас.
Тисячі людей намагалися піднятися на жердину, щоб синьо-жовтий стяг гордо замайорів над усією країною. Протягом усієї нашої історії у тих, кому вдалося підняти український прапор, летіли кулі, а сьогодні летять гради та авіаційні бомби.
Бо наш прапор майорить там, де йде боротьба. Боротьба за свободу.
Він там, де вільний народ, який прагне волі.
Український прапор — на шевронах тих воїнів, що б’ються за свободу, у будинках тих, хто нею дихає, і на трунах тих, хто за неї помирає.
Він зникає там, де забирають свободу, де вигорають поля, де міста рівняють із землю. Але з’являється там, куди повертається свобода, де розміновують поля, де відновлюють життя.
Наші два кольори. Вода та вогонь. Небо та земля. Енергія та спокій.
З днем державного прапора! З днем міжнародного символу свободи!
Сила життя
Синьо-жовтий прапор не просто символ країни і відновленої Держави.
Підняття Прапора спочатку над міськими радами, а згодом внесення його до Верховної Ради і піднесення над куполом парламенту знаменувало відродження самосвідомості українців.
«Какая разніца» була посрамлена, імперська мара нічого не змогла з тим зробити і відступила.
Українці отримали шанс жити своїм розумом. Власне, жити як незалежна нація, яка сама визначає своє майбутнє, а не є ресурсом у імперських забаганках.
Але 2014 року імперія повернулася на танках і багнетах.
Власне, влітку 2014 повернення українського прапора до звільнених від російської окупації міст українського сходу сприймалося як відродження життя, відступ занепаду і смерті.
Повномасштабне російське вторгнення вповні показало правильність такого сприйняття. Синьо-жовтий прапор маркує простір життя, який Збройні Сили боронять від імперії з її культом смерті і тотальної війни.
Одного дня синьо-жовтий Український Прапор повернеться до кожного куточку нашого життєвого простору – від Севастополя до Луганська.
І цей день нам усім належить наближати.
Сьогодні. Вчора. Завтра. Від кожного з нас залежить, чи буде через рік чи десять жовто-блакитний прапор значити те саме, що й сьогодні.
Для Українців, для кожного з нас, і для всього світу. Чи це буде стилізований прапор російської колонії на кшталт урср, або взагалі заборонений прапор, який буде тільки в еміграції. Чи залишиться символом Свободи та Незалежності.
Кожен день. Від кожного з нас. Тут і зараз. Залежить, що буде з цим прапором далі.
1990 рік – милуюся синьо-жовтими прапорами на мітингах РУХу.
1991 рік – Україна здобуває Незалежність і вкривається синьо-жовтими знаменами.
1992 рік – синьо-жовтий прапор став офіційним прапором Незалежної України.
2004 і 2014 роки – наявність синьо-жовтого прапора визначає прихильника революції.
2014 рік – за синьо-жовтий прапор ллють кров і гинуть.
2024 рік. Я стою в строю. Я – молодший сержант Збройних сил України. Я вітаю підняття прапора України у день прапора України. Прапор України на моєму однострої. Прапор України на техніці, якій я навчаю.
Прапор України – у наших серцях.
А пригадуєте, як у 2014 році вата нам писала: “Останній День Незалежності України”? А ми є і будемо – всім ворогам на зло. На своїй землі і під своїм прапором.
Символ, оберіг, прапор.
У мене зовсім-зовсім своя історія, у мене зовсім-зовсім свої спогади.
Спогади про рух колони “невідомих” мікроавтобусів із озброєними людьми нам назустріч на вузькій смужці вздовж кордону з Росією під Амвросіївкою 2014 року.
Адреналін, піт, крики, звуки знятих запобіжників і… маленький синьо-жовтий прапорець на лобовому склі їхньої передової машини, який ми встигли побачити в останній момент. А потім обійми та дружні жарти.
Саме так наш прапор врятував моє життя.
Це наш символ.
Це наш оберіг.
Це наш прапор!
Я не такий патріот, що цитує Стуса і Шевченка. Я не знаю народних пісень і майже не знаю своїх предків дальше діда. Я пишу здебільшого на “псячій мові”, давно вже заплуталася в інтерпретаціях історичної правди, і левова доля моїх співвітчизників наводить мене на думки про програш в еволюційному змаганні.
Мені подобається мандрувати, і іноді здається, що лелека мене даремно кинув тут, в країні, де все через сраку і по граблях.
Але я хочу вертатися додому. Туди, де жовте поле і синє небо. Туди, де тепле море і побиті терикони.
Туди, де купка сірих від втоми людей тримається зубами за ці кілометри нашпигованих смертю степів. Туди, де живе єдина в світі популяція, об яку ламає зуби нащадок ГУЛАГу.
Туди, де раз за разом люди встають і б’ються за право бути на мапі світу. Під синім небом, на жовтім полі й з гвинтівкою в руках.
Якщо б ми дивилися на світ раціонально, то сьогодні був би звичайний день. Бо що таке прапор, якщо дивитися на нього без емоцій? Просто сшиті два клаптики тканини, синій клаптик і жовтий клаптик. Копійчаний виріб.
Але магія в тому, що ми не можемо дивитися на прапор без емоцій.
Саме тому за прапор люди віддають життя і ризикують ним. Під обстрілами встановлюють прапор над звільненим селом або ховають, якщо в село зайшли окупанти. За ці два клаптика тканини, сшиті в один, пролиті озера крові – і нашої, і тої, чужої. Там, де прапор, там ми, і навпаки.
Прапор – це живий символ. Живий – бо ти інколи думаєш так, дивлячись на те, як він колихається під поривами вітру десь в донбаських степах. Ніби древко горить синьо-жовтим вогнем. Ніби він, цей прапор, і є вітер. Бо вітер ти побачити не можеш. А прапор – ось він.
Добре, що ми не раціональні істоти. Добре, що у нас щось щемить у грудях, коли ми дивимось на прапор.
З днем прапора всіх. Буде над Кремлем.
