Озброєний до зубів ворог на порозі
Це цитата з даних головного управління розвідки міноборони:
«Росія зосередила на кордоні з Україною майже 90 тисяч військових, 1100 танків, 2500 бойових броньованих машин, 1 600 артилерійських і ракетних систем, 340 бойових літаків та інше озброєння та техніку».
Це майже як вся армія Польщі, половина танків Німеччини та в півтора рази більше бойових літаків, ніж має Франція.
А тепер увага: якщо Путін прямо заявляє претензії на південний схід України, його посіпака Сурков каже про примусове «братство», а на кордоні зібрано стільки військ ворога, то з цього всього точно не буде симпозіуму любителів природи.
Зеленському, як актору, варто хоча б Чехова згадати. Там, де про сцену, рушницю і неминучий постріл. І припинити слухати заангажованого «миротворця» Єрмака. Бо недалекоглядний чи боягузливий головнокомандувач – це найгірше, що може статися з країною за таких умов. Армія вже здатна дати відсіч ворогу, якщо у неї на руках не виснутиме страх і невпевненість президента.
Військові все голосніше заявляють про нарощування РФ своїх сил та засобів вздовж кордонів з Україною.
В зведеннях Штабу ООС давно зникли обережні минулорічні формулювання часів надії на “перемир’я” та “скоре припинення війни”, тепер чітко звучать звіти про дії “російських збройних формувань” та “російських окупантів”.
Навіть НГШ Хомчак нещодавно заперечив словам головнокомандувача про “провокацію” біля Золотого, назвавши дії окупантів “підготовленою воєнною операцією”.
Тепер Головне управління розвідки МО публічно повідомляє про критичне збільшення московських підрозділів на окупованому Донбасі, в Криму та вздовж неконтрольованих ділянок українського кордону.
Мова йде про близько 90 тисяч солдатів, 1100 танків, 2500 бойових броньованих машин, 1 600 артилерійських і ракетних систем, 340 бойових літаків і 240 бойових вертольотів тощо – це без урахування військово-морських сил, засобів протиповітряної оборони, розвідки, стеження та зв’язку.
Концентрація таких потужностей відбувається явно не з наміром “прєкратіть стрєлять-пострєлівать”.
І росіяни стріляють, проводять постійні навчання, відправляють своїх штатних спеціалістів на Донбас та в Сирію, переозброюють свої військові частини.
Про все це йдеться в доповіді ГУР МО та в інтерв’ю його представника Вадима Скібіцького – обов’язково послухайте і почитайте, щоби порівняти з прекраснодушними заявами “нових ліц”.
Що б там не бачив Зеленський “в глазах Путіна” і які б картинки не малював в своїй голові, Москва явно готується до широкомасштабних військових дій, причому не просто з Україною, а, схоже, зі всією Європою, тим більше, що по факту гібридно це і робить в Сирії.
Українське суспільство має знати цю правду, яку доносять наші військові, і розуміти ризики нехтування загрозою від путінської Росії, а не перебувати в теплій ванні фантазій недолугого керівництва держави, яке свідомо замовчує цю тему.
Накопичення російських військ під українським кордоном вкотре доводить: агресивні плани Кремля нікуди не зникли. Задача влади – знайти шляхи захисту країни. Бо якщо натомість зазирати в очі агресору, не буде ані влади, ані країни.
Повідомлення Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України про те, що Росія продовжує нарощувати озброєння і сили уздовж наших кордонів, резонансно відкрило інформаційний день. Змусило відволіктись від кулуарної метушні навколо нової ітерації уряду Зеленського. І подумати над тим, що справді життєво важливо для України.
Адже у 2021, максимум (зважаючи на російський бардак) у 2022 році уся ця маса військ – дві нові повнокровні армії, плюс раніше існуючі підрозділи, тисячі танків, гармат, сотні літаків, ракет, гелікоптерів – буде повністю готова до виконання бойових задач. А такі сили не розгортаються просто заради присутності. І точно їх розгортання на західному напрямку не потрібне для посилення оборони: жодний із західних сусідів РФ не збирається нападати на ядерну автократію, яка ніколи не дорожила життям солдатів (на відміну від тих самих західних сусідів).
Тож це розгортання, найімовірніше, – підготовка силового компоненту для продовження “гібридного” наступу Росії на вільний світ. І Україна – “природна” перша ціль. До речі, масове розгортання почалося, власне, після незаконної анексії Росією Криму і агресії на Донбасі. Агресію вдалося локалізувати, але ніхто не сказав, що Кремль відмовився від агресивних планів.
Можна бути певним, що в російських штабах добре вивчили досвід і успішної для них кримської операції, і вимушеної зупинки на донбаському напрямку. Тому Україну чекає чимало неприємних сюрпризів.
По-перше, провокуватиметься внутрішній конфлікт. Найлегше це буде зробити, якщо реалізувати російський підхід до “врегулювання” на Донбасі – інтегрувати нині окуповані території при збереженні при владі, при ресурсах і при зброї бойовиків. А в ідеалі для Москви – і де факто російську присутність. Спровокувати конфлікт у таких умовах буде легше легкого: про деякі методики цілком відкрито говорять самі автори сучасної концепції “гібридної війни”. І російські “миротворці” заходять, переважаючою силою долаючи опір української армії і добровольців, і залишаються, так чи інакше.
Саме тому так важливо дотримуватися червоних ліній у Нормандському форматі переговорів. Саме тому президент Порошенко так наголошував на принципі “спершу безпека” і працював над збереженням міжнародної коаліції на захист цього принципу. Бо найкоротший шлях до хаосу лежить якраз через “приєднання України до ОРДЛО”.
Але навіть якщо цей фронт буде втримано – росіяни просувають інший. Зеленському і ко втовкмачують, що “миру не хоче агресивна меншість”. Буцімто достатньо подавити ветеранів, волонтерів, опозиційних політиків – і народ радо прийме мирні обійми. Але такий шлях – самовбивчий. Бо влада сама притисне/витисне ті суспільні сили, на які зможе спертися країна для організації спротиву. Що ж буває, коли воля до спротиву втрачається, і країна опиняється в русском мірє, – дуже добре показує історія.
Жах Голодомору, репресії, втягування у світову війну, а потім внутрішні і зовнішні авантюри, чужі війни на чужій землі – все це Україна вже пережила минулого століття. А незавидна доля Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії та й окупованих районів Донбасу (і навіть Криму, який незаконно “приєднано” до Росії) гарно ілюструють, що й нинішній Росії підкорені території та їх населення цікаві лише у якості ресурсу.
По-друге, Росія несе і нестиме хаос в інші країни і регіони; і паралельно підточуватиме закордонну підтримку України. Сун Цзи вчив, що найперше треба руйнувати ворогу його союзи. Монголи вивчили цю давньокитайську мудрість і навчили московитів; ті користуються до сьогодні.
Тому Україна не має права нехтувати жодним міжнародним форумом, жодною можливістю заявити свою позицію і знайти підтримку. Зважаючи на незрівнянну перевагу РФ у ресурсах – там, де вона шепоче, треба кричати.
І по-третє, Росія намагатиметься повернути засоби економічного корупційного примусу, якими завжди панувала в Україні. І які були обрізані за попередні п’ять років. Завдяки жадібності олігархів, імпорт електроенергії де факто з РФ – через дуже близьку їй Білорусь – уже відновлено. Якщо відновляться також прямі поставки газу – економічний зашморг буде затягнуто. І це розширить арсенал засобів тиску на Україну і привнесення сюди хаосу, див. п. 1.
Нинішня влада поки що слідує цілком курсом, передбаченим цими сценаріями. Найкраща ілюстрація – фраза Зеленського про “мир в очах Путіна” – “всупереч даним розвідки”. Цілком імовірно, всупереч саме тим даним, які кілька годин тому сколихнули інформаційну спільноту.
У цих умовах Україна зобов’язана використовувати ті переваги, яких не має і яких не розуміє Росія. Активне суспільство не повинно дати втягнути себе у розбрат, у відчай, у провокації. Навпаки, зараз триває час червоних ліній.
Це означає – не давати владі зробити незворотні кроки в бік російських сценаріїв. Перед грудневою “Нормандською” зустріччю це вдалося. Але це також означає – не допустити політичних репресій, які знищують волю суспільства і спрямовані на створення внутрішнього конфлікту. І ще це означає – вимагати від влади кроків, які безумовно необхідні для зривання російського сценарію.
Адже і Росія – далеко не всесильна. І розбудова надмірної потужності при порівняно посередніх (для її “вагової категорії”) ресурсах – є її Ахіллесовою п’ятою. Ті самі “глиняні ноги колоса”, як давно було підмічено.
Тому протидія мала б зосередитись на таких напрямках:
1. Розбудова власних Збройних Сил і надання їм озброєнь, здатних завдати агресору неприйнятних навіть для нього втрат. Тут треба не економити на ракетних програмах і проривних наукових дослідженнях, а всіляко їх підтримувати.
2. Інтеграція до НАТО і міжнародна підтримка. Не пропускати жодної нагоди, задавати темп, використовувати усі можливості, або крок за кроком наближатися до Альянсу. Тим більше, що це абсолютно вкладається у шлях до ЄС.
3. Продовження міжнародного юридичного тиску на Росію. Не послаблення, а посилення супроводу процесів у міжнародних трибуналах – від Міжнародного Суду ООН до комерційних спорів. Цей механізм працює довго, але невідворотно.
4. Посилення санкційного тиску, а для цього – активна і проактивна позиція, пошук і створення союзів і союзників. У перші ж години після нападу на турецькі війська в Ідлібі Зеленський мав би говорити з Ердоганом, з лідерами НАТО і ЄС.
5. Внутрішня демократична інтеграція. Досить тягнути на себе всю владу – децентралізація найкраще лікує від федералізації, а вільна конкуренція – від стагнації: що в економіці, що в політиці. Досить слухати Коломойського з розмовами про “дефолт-це не страшно”. Це – хаос, вигідний лише олігархам для “нацарювати три рублі і втекти”. Досить насаджувати примітивне “какая разніца” – історія дуже добре показує, “какая”. Досить марити “посадками” (волонтерів, ветеранів, політиків) – вони не відбудуться через неправдивість звинувачень. А шоу навколо них людям уже набридає – і скоро набридне остаточно. Україна має єдиного ворога – в Кремлі. Щоб не втратити країну, влада має це нарешті усвідомити.
