Ідеологія, корупція і міністр Стець

Petro Kropotkin
Petro Kropotkin

Кучма сказав: “Мафія і корупція – не українські слова”.
Я зацитував би когось іншого, але це сказав Кучма.

Корупція – явище, притаманне всім суспільствам.
Різниця полягає лише в тому, що в нерозвинених країнах вона, як та марихуана, проростає чи не на кожному клаптику суспільного буття, а в розвинених – зведена до мінімально шкідливого рівня, надійно схована від очей пересічного громадянина, але, будьте певні, цю заразу шмаляють скрізь.

Зусиллями щирих антикорупціонерів, удаваних антикорупціонерів, щирих корупціонерів, удаваних доброзичливців з-за кордону та недоброзичливців з-за кордону проблему корупції винесено в Україні на перше місце.
Принаймні, у свідомості посполитих.



Заперечувати значні розміри корупції в Україні неможливо.
Але корупція – явище багатогранне, і точне розуміння його – необхідна передумова успішної боротьби.

Щоб не дуже довго:

  1. Корупція в Україні охоплює не лише політичну та економічну еліту, вона надзвичайно живуча на середньому та нижчому рівнях державних/публічних і економічних структур, до яких не прикута увага громадянського суспільства.
  2. Топ-корупція зазнала в Україні дуже серйозних ударів:
    – в сфері державних закупівель (Prozorro);
    – в сфері державних підприємств-монополістів (Нафтогаз);
    – в сфері податків, насамперед ПДВ (електронне адміністрування, прогрес з відшкодуванням);
    – мабуть, у митній сфері.

Для мене очевидно, що суспільство має бути поінформоване:

  1. ) про перші успіхи в боротьбі з корупцією;
  2. ) про необхідність викриття її не тільки на топ-рівні, а й на середньому та нижчому рівнях.

Далебі, українське суспільство ледь не тотально впевнене в тому, що корупції стало більше.
Голоси серйозних аналітиків (того ж О. Пасхавера) до нього не доходять: інформаційний простір формують контрольовані олігархами та країною-агресором ЗМІ, котрі працюють за стандартами бібісі (власне, за стандартами геббельса, але стандарти геббельса сьогодні в Україні називають стандартами бібісі) – трохи правди, а поміж правдою трохи шмалі, перепрошую, фейків – народу сподобається.

Якщо дезінформація, яку вони поширюють, вплине на процес прийняття політичного рішення українськими виборцями (як у США, наприклад), на Україну чекатимуть серйозні проблеми, і курс на модернізацію країни опиниться перед найбільшою загрозою.

Україна як держава і як суспільство має протидіяти цій загрозі.
Утім, не з тими інструментами, які вона має в своєму розпорядженні сьогодні.
Не з міністерством інформаційної політики, очолюваним абсолютним політичним імпотентом, котрий не може сформувати хоч би якусь стратегію та вибити під неї кошти (у держави, волонтерів чи, хоча б, у тієї самої діаспори).

Мінінформ слід або реформувати (організаційно, кадрово, бюджетно), або ліквідувати.

Державний телеканал – так само.

Інфоволонтери, які доволі успішно протистоять інформаційній заразі на особистому рівні, не мають значного впливу на “великий” український інфопростір.
Потрібно знайти спосіб, щоб об’єктивна інформація з соціальних мереж (півострова Фейсбук) перетікала на “материкову Україну”.

Треба гуртуватися.

Share

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial