Ідеологія, корупція і міністр Стець
Кучма сказав: “Мафія і корупція – не українські слова”.
Я зацитував би когось іншого, але це сказав Кучма.
Корупція – явище, притаманне всім суспільствам.
Різниця полягає лише в тому, що в нерозвинених країнах вона, як та марихуана, проростає чи не на кожному клаптику суспільного буття, а в розвинених – зведена до мінімально шкідливого рівня, надійно схована від очей пересічного громадянина, але, будьте певні, цю заразу шмаляють скрізь.
Зусиллями щирих антикорупціонерів, удаваних антикорупціонерів, щирих корупціонерів, удаваних доброзичливців з-за кордону та недоброзичливців з-за кордону проблему корупції винесено в Україні на перше місце.
Принаймні, у свідомості посполитих.
Заперечувати значні розміри корупції в Україні неможливо.
Але корупція – явище багатогранне, і точне розуміння його – необхідна передумова успішної боротьби.
Щоб не дуже довго:
- Корупція в Україні охоплює не лише політичну та економічну еліту, вона надзвичайно живуча на середньому та нижчому рівнях державних/публічних і економічних структур, до яких не прикута увага громадянського суспільства.
- Топ-корупція зазнала в Україні дуже серйозних ударів:
– в сфері державних закупівель (Prozorro);
– в сфері державних підприємств-монополістів (Нафтогаз);
– в сфері податків, насамперед ПДВ (електронне адміністрування, прогрес з відшкодуванням);
– мабуть, у митній сфері.
Для мене очевидно, що суспільство має бути поінформоване:
- ) про перші успіхи в боротьбі з корупцією;
- ) про необхідність викриття її не тільки на топ-рівні, а й на середньому та нижчому рівнях.
Далебі, українське суспільство ледь не тотально впевнене в тому, що корупції стало більше.
Голоси серйозних аналітиків (того ж О. Пасхавера) до нього не доходять: інформаційний простір формують контрольовані олігархами та країною-агресором ЗМІ, котрі працюють за стандартами бібісі (власне, за стандартами геббельса, але стандарти геббельса сьогодні в Україні називають стандартами бібісі) – трохи правди, а поміж правдою трохи шмалі, перепрошую, фейків – народу сподобається.
Якщо дезінформація, яку вони поширюють, вплине на процес прийняття політичного рішення українськими виборцями (як у США, наприклад), на Україну чекатимуть серйозні проблеми, і курс на модернізацію країни опиниться перед найбільшою загрозою.
Україна як держава і як суспільство має протидіяти цій загрозі.
Утім, не з тими інструментами, які вона має в своєму розпорядженні сьогодні.
Не з міністерством інформаційної політики, очолюваним абсолютним політичним імпотентом, котрий не може сформувати хоч би якусь стратегію та вибити під неї кошти (у держави, волонтерів чи, хоча б, у тієї самої діаспори).
Мінінформ слід або реформувати (організаційно, кадрово, бюджетно), або ліквідувати.
Державний телеканал – так само.
Інфоволонтери, які доволі успішно протистоять інформаційній заразі на особистому рівні, не мають значного впливу на “великий” український інфопростір.
Потрібно знайти спосіб, щоб об’єктивна інформація з соціальних мереж (півострова Фейсбук) перетікала на “материкову Україну”.
Треба гуртуватися.
