Сьогодні ми всі – кримські татари

Митрополит Епіфаній

Сьогодні ми разом з нашими братами і сестрами висловлюємо співчуття та поділяємо біль від наслідків насильницької депортації кримських татар зі своєї Батьківщини у 1944 році. Це черговий промовистий злочин сталінського тоталітарного режиму, злочин проти людяності, геноцид, який не має ніякого виправдання.

Понад 200 тисяч осіб вигнаного з Криму корінного народу, тисячі примусово виселених українців, караїмів та представників інших національностей через приналежність до змішаних шлюбів, а також понад 30 тисяч загиблих лише у перший рік депортації від голоду, хвороб та виснаження… Ніяк не можна виправдати злочини проти людяності, коли цінність людського життя, дару Божого, просто нівелюється. Подібних трагічних і болючих сторінок історії, на жаль, у наших народів є багато. Ці рани та глибокі шрами від них залишаються у народній пам’яті назавжди.

В День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу Православна Церква України, духовенство та вірні доєднуються до вшанування пам’яті усіх полеглих 76 років тому батьків і матерів, синів і доньок кримськотатарського народу. Вічна їм пам‘ять!

Молимося, щоби Крим був звільнений від сучасних окупантів, молимося про свободу для нинішніх кримських політв’язнів та утвердження на рідній землі миру і правди.


Ростислав Павленко

Сьогодні, у день пам’яті злочинної депортації кримських татар.

Наступного дня після пам’яті жертв політичних репресій.

Пам’ятаючи, як цинічно захопили росіяни Крим, мій рідний Севастополь (не треба про “здали” – понад 20 років постсовка, “сватів” і “ментів” міцно привчили більшість тих, хто мав чинити опір, що “оті” – то “браття”. Вовчий оскал “братів” ще треба було осягнути).

У моєму рідному Севастополі людина, з якою ми цілком могли потоваришувати, якби історія судила інакше, сказала мовою свого народу: “Если вы предложите идею, я первый стану под ваш сине-желтый флаг”.

Тож ідея, яка вибивається за “жрать-пить-ржать”.

Ідея України як регіонального лідера.

Країни, яка могла б пропонувати підтримку і захист партнерам.

Але для того треба було завершити шлях, який ми йшли п’ять років. Через Армію стати сильними і незалежними. Через Мову відродити повагу до себе. Через Віру ствердитись і сказати зайдам: МИ господарі на своїй землі. І ваші облудні вигадки нас не стосуються.

І на цій основі сказати: у нас буде Добробут, бо ми поважаємо себе, а значить, нас поважають інші та мають з нами справу (і звідти безвіз і зростання економіки завдяки розширенню торгівлі за новими напрямками).

І у нас буде Безпека, бо горді громадяни не допустять, щоб їм, їх сім’ям, їх друзям загрожувала гопота і відрижка русского міра.

Ми були на початку шляху, але більшість захотіла обдурити історію та пройти Шлях швидко, а не як належить.

Рік спущено на манівці. Потроху настає прозріння. Прошу Бога сил і робитиму все від мене залежне, щоб манівці завершились, і Україна повернулась на дорогу, якою пройшли сусіди. І вийшла нею з азійської пастки до європейського світу – конкурентного, складного, але готового прийняти тих, хто сам готовий бути переможцем. Відкинути полуду. І спільно творити спільне майбутнє.


Арсен Зекиров

Пытался представить себе, как в 4 часа утра в дом врывается автоматчик нквд и дает 15 минут на сборы…

Смотрел, как сладко спят дети, а мне надо их разбудить, собрать и выйти через 15 минут. Как им объяснить, что происходит? Думаю, в этот самый момент меня хватил бы инфаркт. Я бы не выдержал, наверное. А потом понимаешь, что если в такой момент сломаться, что будет с детьми, с семьей, куда их повезет нацист. Надо держаться хотя бы ради них….

Когда представил деток в скотском вагоне, захотелось умереть еще раз, чтобы не видеть этих ужасов. Мирно спящий ребенок, оказывается, – сам по себе счастье. Сидел смотрел на них и радовался.

Как же они это все выдержали? Как они выжили? Я представлять боюсь то, что они смогли пережить.
А сколько тех, кто не пережил.
В такой момент выжившие завидуют мертвым.

Попытался сравнить степень жестокости немецкого нациста с нквдшным. Немец однозначно был гуманнее чем красная чума. Он просто убил. А красная мразь провела через семь кругов ада. И сейчас продолжает делать то же самое.

Мы не имеем права забыть это. Мы не имеем права оставить эти преступления безнаказанными. Но что мы можем сделать, нас ведь осталось так мало, а в мире нам могут предложить только сочувствие. Это очень трогательно, но я бы предпочел ответственность. Ответственность режима наследника красной чумы.

Все в этом мире возвращается. Добро – добром. Преступления – наказанием. Придет время отвечать за все.


Сергій Марченко

Президент України написав пост. Як Хтось, неназваний, стукав у двері кримських татар у 1944 році. Це постукала біда, дипломатично каже наш президент. Далі він згадує про страшний злочин. Який скоїв Хтось.

Той ранок називають трагічним світанком у житті кримськотатарського народу – обережно переповідає чиїсь слова президент України. І зазначає, що внаслідок анексії Кримського півострову, киримли знову змушені покидати свої домівки. Внаслідок анексії, яку вчинив Хтось.

Далі в своїй промові президент України вірить, що настане день, коли киримли і українці сядуть за один стіл в Криму. Президент України не уточнює, чи буде за тим столом Хтось, чи він кудись пропаде. Очевидно, цей Хтось тривожить президента, і Зеленський гонить геть самі думки про нього.

Щоб все владнати і забрати у Хтося Крим, президент України влаштує на будівлях своєї адміністрації лазерне шоу. Це ідеальний план. Бо, очевидно ж, Хтось злякається перфомансу від Зеленського і втече.

Я не президент і не вмію казати на російських окупантів Хтось. І я не один такий. І ми не хочемо ховати очі, поки Хтось топче нашу землю. Боротьба за свободу починається з того, що ми маємо набратися хоробрості та все-таки вимовити, проти кого ми боремося, і хто цей загадковий Хтось. Ми боремося проти Путінської Росії, пане президент. Росія депортувала киримли. Росія кидає киримли та українців у тюрми. Росія воює на Донбасі. Росія вбиває ваших громадян.

Чи, може, не ваших?


Андрій Смолій

Ще один злочин російсько-радянського режиму. Країни, яка стала для десятків мільйонів людей тюрмою народів, а для мільйонів наших співвітчизників – братською могилою.

18 травня 1944, посеред ночі, у двері сотень тисяч кримських татар постукало НКВС та дало 15 хвилин на збори. Жінок, дітей, чоловіків, інвалідів війни та людей похилого віку зігнали до товарних вагонів та, ущент заповнивши їх переселенцями, відправили за кілька тисяч кілометрів. Тисячі людей просто не доїхали до місць депортації та гинули просто у вагонах.

Кількість загиблих йде на десятки тисяч.
Депортація кримських татар стала ще одним пазлом в кривавій історії комуністів-сталіністів, яку ми не маємо забути.

Чи маємо право сьогодні пробачити рашистам їхні злочини? Чи маємо домовлятися про «мір» з Путіним? Чи маємо прогинатися під кремлівських вбивць? Однозначно, ні. Адже мільйони вбитих режимом не мають бути забутими.

Сьогодні ми всі – кримські татари.
Пам’ятаємо! Не пробачимо.

* * *

Спочатку «монобільшість» провалює голосування по Другій Світовій війні, потім Разумков говорить, що СРСР не агресор.

А вже сьогодні у своєму «дописі» Зеленський забуває, хто ж депортував кримських татар. Жодної згадки про злочинців, Сталіна, НКВС, Кремль чи Росію.

Хтось депортував, чийсь злочин, це погано, Крим має повернутися. Це не допис п’ятикласника. Це чіткий маркер президента. Адже він ніколи не називає Росію ворогом, а СРСР – державою, що вбила мільйони людей. Він досі грається в «мір» з Путіним і домовленості з бойовиками.

Тому навіть в ці страшні дні владі «какая разніца». А різниця є. Бо країна шаленими темпами розвертається в бік Кремля.


Ігор Артюшенко

18 травня назавжди залишиться однією з найтрагічніших дат в історії України та світу.

Цього дня в 1944 році радянська влада розпочала примусову депортацію татар з Кримського півострову. Операція тривала рекордно швидко і рекордно жорстоко, – за чотири дні майже двісті сорок тисяч осіб виселили з власних домівок, загнали в товарні вагони та відправили до Середньої Азії та Сибіру. Через нелюдські умови сотні людей загинули в дорозі. Ще значна частина загинула в перший рік депортації.

Вже в серпні держкомітет оборони видає постанову про заселення півострову «сумлінними та працьовитими колгоспниками» з російських регіонів, намагаючись таким чином назавжди відправити в небуття цілу націю…

Трагедію кримськотатарського народу неможливо описати двома абзацами. Її треба вивчати, про неї треба розмовляти і, звичайно, не можна дозволяти замовчувати про те, що винуватцем етнічної чистки став нелюдський радянський режим, про який сьогодні так незручно говорити державі-послідовнику.

Геноцид татар є найяскравішим розвінчуванням міфу про «дружбу народів» та «рівні нації», який так люблять поширювати адепти СРСР.

На жаль, сьогодні татарський народ знову переживає складні часи, адже він знову перебуває в небезпеці на власній землі. Окупація, переслідування, політичні та фізичні розправи – кривавий тоталітарний режим змінився на режим кривавий російський.

Проте, якими б амбітними не були плани Кремля, сьогодні не 44-й рік. Ми побудували незалежну демократичну європейську державу, в якій немає місця геноциду і радянським методам. І я впевнений, що зовсім скоро всі кримські татари зможуть знову вільно дихати на рідній землі під рідними синьо-жовтим і блакитним прапорами.

А поки вшануймо пам’ять всіх кримських татар, які стали жертвами кривавих репресій в ХХ сторіччі та підтримаймо тих, хто був змушений покинути рідну домівку вже в наші часи.


Олександр Дедюхін

Скорее всего, рано или поздно, мы обязательно поссоримся с крымскими татарами. Так всегда бывает, когда соседи живут рядом и имеют что-то в совместной собственности — двор, коридор, колодец, страну.

Ну как поссоримся, не в усмерть, конечно, несерьёзно, а так, по мелочи. Как это всегда бывает у соседей, когда, например, мой кот посмеет нагадить под дверью у Петровны, а к ее внучке Леночке в это время придет жених, вступит в дерьмо, а потом еще и по квартире пройдется. Вонь страшная будет у них, а виноватым окажусь я.

Или однажды Димка Дрищенко Семеновичу окно мячом разбил, да еще и поздней осенью. Ох, как Семенович орал на Димку, на его отчима и мамку! Всем досталось. Отчим, правда, быстренько окно вставил, а то этот дед такой, еще з пересердя двери топором порубает, а Димке книжку подарил: “Доця” называется, Тамара Горіха Зерня написала, и сказал: “Читай, лучше, паршивец, чем с мячом гонять под окнами!”. Отрок прочитал, ему понравилось, и потом долго решал, что ему испортить, дабы получить второй том “Истории Эриарата” Завгороднего.

Зато уже следующим летом во дворе соседи теплым вечером сидят и смеются как над такими ситуациями, так и над своими дурными ссорами.

Давайте будем реалистами, придет время, и мы точно так же поссоримся с крымскими татарами. Из-за земли, может, из-за представительства в Парламенте, из-за Конституции, ну может, еще из-за чего-нибудь незначительного. Но мы будем жить в одной стране, дышать одним воздухом, ходить под одним небом и прекрасно понимать, что ближе друг друга у нас никого нет.

Поэтому никто не смеет обижать моего соседа.
Обидевший моего ближнего становится вечным изгоем и уродом.

Есть Память и Генофонд.
Совок, когда депортировал крымских татар, пытался уничтожить их генофонд.

Сегодня Путин, запрещая в Крыму митинги в день депортации, пытается уничтожить память. Единственное, чего он этим добьется, — это вечного запрета Путина.
Возможно, когда-нибудь я и поссорюсь с крымскими татарами, но совсем не по-крупному.

И сегодня я буду на автопробеге ко дню борьбы за права крымскотатарского народа. Ведь Господь Бог определил жить нам в одной Стране. Противостоять одному врагу, вместе растить детей и вместе радоваться одной будущей Победе.


Тарас Чорновіл

Коли убивають цілий народ…

Ще рік мала тривати війна, гинули мільйони бійців і мирних мешканців. А Сталіну не давав спокою досвід Гітлера з “остаточного вирішення”. Цілу армію вгодованих НКВСників кинули, щоб репресувати націю.

Чому, за що, для чого? Відповідь кремлівський маніяк забрав зі собою в могилу. Звісно, що не за те, що було оголошено офіційною причиною. Бо в такому разі першими треба було б репресувати якраз росіян, які поставили найбільшу в світовій історії армію озброєних колаборантів під гітлерівські прапори. Диктатор керувався якимись власними мотивами, коли репресував одні народи, а інші милував. Може колишній невдалий грузинський семінарист надто перейнявся родовими травмами московитів? За ним це водилося. Адже для Московії особливо болісним було приниження, якого вони зазнавали, аж до потьомкінських походів сплачуючи Кримському Ханству данину.

Народ не просто виселяли, його знищували фірмовим більшовицьким стилем – знищуючи слабших, неспроможних для рабської праці. Інших поступово добивали, виснажуючи останні сили, позбавляючи здоров’я та надії. Навіть після смерті тирана народ не реабілітували. Отака страшна доля жертв комуністичних експериментів над мільйонами людей.

Сьогодні, щойно попри спротив уже нашої номенклатури й проросійських сил, кримські татари почали облаштовуватися на рідній, пограбованій землі, як прийшла нова окупація спадкоємцями тих, хто в 1944-му вивозили їх і влаштовували геноцид.

Особливість злочинів більшовистського російського режиму полягала в тотальності терору й страшній зневазі до людського життя. На відміну від німецьких нацистів, які скрупульозно документували свою убивчу бухгалтерію, більшовики знищували мільйони, не рахуючи. А потім убивали тих, хто міг щось задокументувати (так розстріляли й учасників переписів населення). Ми не знаємо загальної кількості жертв режиму. Не знаємо, скільки було депортовано кримських татар, скільки з них загинули під час страшного вивезення в нелюдських умовах та на місцях примусових поселень. Перепис свідчить, що у Криму їх залишалося після попередніх репресій 200 тисяч. Усіх їх і депортували.

Але попередні сталінські зачистки проводили не лише засобами репресій і розстрілів, а стиранням ознак народу. Десятками тисяч місцевих жителів, особливо в містах, записували як росіян, позбавляли права на мову, релігію, освіту. Вони не відмічені в переписі як представники кримсько-татарського народу. Але після депортації і їх в Криму не залишили. Тому навіть щодо чисельності депортованих є розбіжності від 200 до 400 тисяч людей. Із усіх депортованих близько половини не перенесли страшних умов транспортування й жахливого побуту в найвіддаленіших пустинних регіонах.

Що ж це, якщо не геноцид?


Гліб Бабіч

Сьогодні, 18 травня – День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Це те саме нагадування і попередження, яке ми так і не почули.
В покарання ми отримали можливість вивчити на собі слово “окупація”. І підійти до слова “геноцид” на відстань одного вдиху.

Імперська зараза отруїла тих, хто називав нас “братами”. Назавжди. Вони розповідали нам, що їх головне, звірине, померло разом зі Сталіним, а потім було поховано в одній труні з срср.
Це було неправдою. Це було свідомим обманом. Це була колискова для нас.
Ми заснули, і отримали своє. Нас почали рвати, тому що просто прийшла наша черга.

Нам просто треба було слухати кримських татар. А ми їм весь час щось намагалися розповісти самі. Вони вже пережили все. І хотіли нас попередити. Ми були глухі і сліпі. Ми рідко називали їх братами. Але називали братами своїх майбутніх вбивць. І поплатилися.

Вибачте нас, брати. Ми повинні були захистити вас. Але не зробили цього. Ні тоді, ні зараз. А тепер ми з вами пліч-о-пліч. Тому що ви нас не кинули.
Тепер у нас спільна біда. І до нас почало доходити. Дякуємо, що намагалися нас напоумити. Вибачте, що не зрозуміли уроку.
Ми повернемо Крим. Разом. Частину нашої країни і вашу споконвічну землю. У нас більше немає можливості помилятися.

Qirim! Vatan! Millet!
Крим! Батьківщина! Народ!

Ілюстрація – картина Рустема Емінова “На чужій землі?”


Victor Tregubov

Найстрашніше в трагедії кримськотатарського народу – це те, що поки кримськотатарські чоловіки гинули, вибиваючи німців з України, рудоголова та пласкоморда наволоч у синіх штанях загоняла їхніх жінок та доньок в вагони-теплушки, похапцем суючи собі по кишенях столове срібло.

Подекуди нащадки цієї наволочі – а десь може і сама наволоч, наволоч часто живуча, – досі живуть в будинках, де свого часу довелося застрелити собаку. І твердять, що “Крым всегда был исконно русским”.

 

На заставці: картина Рустема ЕміновПотяг смерті” (Із зібрання Ленура Іслямова)

Автор