Кожен український президент має вірити в Україну. Й категорично не вірити Путіну

Iryna Gerashchenko
Ірина Геращенко

24 січня 2005 року, відразу після інавгурації, Президент Ющенко вилетів в перше закордонне відрядження – до Москви. Того тижня ми мали відвідати Страсбург, Польщу, Брюссель і Давос. Але спочатку Москва, яка на тих драматичних виборах ставила на конкурента й відверто підігрувала Януковичу, втручаючись в українські вибори, ненавидячи Майдан. Президент був виснажений після важкої хвороби і тривалої кампанії, сил додавала підтримка країни – високий рейтинг, довіра суспільства, запит на зміни. В літаку ми зібралися на коротку нараду. «Ви маєте подати кандидатуру на посаду прем’єра зараз, до того, як літак сяде в Москві», – думки всієї команди були одностайними. Президент з цим погодився.

Шереметьєво зустріло страшним холодом, мабуть, мінус 24. «О, помаранчевые приехали, не в валенках», – брякнуло хтось з російських «журналістів», які зустрічали наш літак. В 2005-му ще не було соцмереж, а ми ще навіть не встигли зайти на Банкову і перебрати на себе офіційний сайт. Президент Ющенко надиктував мені перші три укази й перші три прізвища: про реформування АП, про секретаря РНБО та кандидатуру прем’єр-міністра.

Кортеж в’їхав в Кремль, Путін того разу чи не вперше не запізнився на зустріч. Він привітався з делегацією, після протокольного фото до нього підійшов його прес-секретар Громов з роздруківкою «Інтерфаксу». «О, Вы уже подали кандидатуру премьера?! Чтобы не сказали, что советовались и согласовывали в Москве?» – ВВП відреагував на прочитане повідомлення.



На цій першій зустрічі президенти говорили в тому числі і про газ, що він не повинен бути елементом політичного тиску на сусідню країну. Перша газова криза розгорілася менше ніж за рік…

На свою інавгурацію президент Порошенко прилетів за кілька годин до початку церемонії. Пізно вночі він повернувся з Нормандії, де пройшла його перша зустріч з Путіним. Канцлер Німеччини та президент Франції скористалися важливим історичним заходом, присутністю там російського лідера і запросили новообраного українського керівника, аби спробувати разом зупинити війну на Сході України. Урочистість події, аналогії зі страшними згадками про Другу світову й позицією тодішніх лідер світу, яким вистачило мудрості об‘єднатися перед спільною загрозою і зупинити фашизм, створювали хорошу атмосферу і передумови для пошуку рішення.

Порошенко переміг у першому турі, мав високу довіру і підтримку суспільства, запит зупинити війну. Він приїхав туди з мирним планом, який складався з кількох пунктів. Ключові – безпекові: припинення вогню, роззброєння бойовиків, виведення іноземних військ і техніки, інклюзивний діалог з одурманеними російською пропагандистською отрутою територіями. Потім ці пункти ляжуть в основу мирного плану. «Нас там нет», – зауважив герр Путін про Донбас і категорично відмовився говорити про Крим. Наші союзники виступали за тактику малих перемог, зазначили, що ніколи не погодяться з анексією Криму, але зараз треба зупинити полум’я на Донбасі.

За місяць Путін ввів регулярні російські війська на Схід України, потім був Іловайськ. Й під час наступної зустрічі президентів в Мінську Порошенко отримував страшні повідомлення з фронту, що там просто в ці хвилини росіяни розстрілюють наші колони в «коридорі миру», про який домовилися. «Нас там нет», – дивився йому і фрау Меркель в очі Путін, не відводячи холодного погляду.

І Ющенко, і Порошенко до свого президенства знали Путіна й спілкувалися з ним на різних посадах – в якості прем’єра, міністра. Вони, в принципі, не мали ілюзій, але все ж намагалися зробити перезавантаження взаємин. Всі українські президенти вірили, що вони зможуть домовитися з Путіним. Що ВВП просто не любив наступників, а вони зможуть застосувати свій дипломатичний, політичний талант, досвід роботи в економічній чи банківській сфері, в бізнесі чи міжнародці та перезавантажити взаємини, зробити їх прагматичними і рівними. Ілюзії танули на перших зустрічах.

Путін не любить не українських президентів, а Україну. Вірніше, він її ненавидить. І вважає розпад СРСР власною трагедією. А власною історичною місією – зібрати докупити нью-СРСР, який без України не клеїться.

Тому кожен український президент має вірити в Україну. Й категорично не вірити Путіну. Жодному його слову. Можна дивитися йому в очі, головне, не заглядати.

Я вірю в Україну. І це робить мене оптимістом, бо ніхто в світі не може примусити нас зректися України, якщо ми самі на це не згодні.

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії