Пастка-22, або Чому США доведеться визначитися зі стратегією щодо України
США надали обмежену згоду на удари постаченою Силам оборони Україні зброєю по території РФ. Але з Вашингтона й далі лунають застереження про недопустимість ескалації. У підсумку нашим партнерам доведеться визначитися, що небезпечніше: гіпотетична ескалація чи стратегічна поразка у протистоянні з Росією.
Пригадаємо деякі події, промови й висловлювання, котрі ми почули цієї весни:
8 квітня CNN повідомила: президент Зеленський заявив, що «без допомоги США Україна програє війну».
10 квітня верховний головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Каволі наголосив, що «програє та сторона, яка не може стріляти у відповідь».
24 квітня президент США Джо Байден підписав ухвалений Конгресом закон про іноземну допомогу, яким Україні виділяють обладнання на понад 60 мільярдів доларів.
17 травня співробітники американського мозкового центру Rand Corporation Рафаель С. Коен, директор програми «Стратегія і доктрина» проєкту повітряних сил, і Глен Джентіле, заступник директора відділу армійських досліджень, опублікували в журналі Foreign policy статтю «Пастка-22 Байдена в Україні».
Їхні висновки із ситуації в російсько-українській війні:
— виклики України виходять за межі простих ресурсів;
— політична боротьба в Конгресі США за пакет допомоги вражає серцевину стратегічного парадоксу, який перешкоджає стратегії Байдена щодо України;
— президент США обіцяє, що «наша відданість Україні не ослабне» і що підтримка США триватиме «стільки, скільки знадобиться», але водночас Білий дім стурбований потенційною ескалацією та перспективою прямого зіткнення з ядерною Росією.
Тобто склалася ситуація, коли США, підтримуючи Україну, водночас живлять ескалацію. Так політичні еліти США опиняються в пастці-22.
Пастка-22 (Catch-22) — феномен, що описує абсурдну ситуацію. Названий на честь однойменного роману американського письменника Джозефа Геллера, що описав правило пастки-22, яке дозволяло божевільним льотчикам не брати участі у вильотах. Проте пілоти, які посилалися це правило, не могли скористатися ним, оскільки демонстрували базовий інстинкт психічно здорової людини — вижити.
Стратегія США щодо України полягає в тому, що за підтримки колективної потуги Заходу Київ може перемогти РФ у війні. Успішні операції 2022 року, що викинули агресора з півночі та північного сходу, народ, котрий згуртувався для боротьби, мобілізувався з перших годин вторгнення, вселяли певний оптимізм у партнерів. У РФ же спостерігали зовсім іншу картину: суспільство не мобілізоване; армія зазнала катастрофічних втрат, залишившись фактично без професійного складу та найновітніших зразків озброєння; країну покинули сотні тисяч громадян (а покинути її могли лише ті, хто фінансово був здатний це зробити, тобто професійно й фінансово успішні); санкції знову ж таки.
Ця відносно позитивна картина стала фундаментом, на котрому в США почали будувати конструкцію, яка балансує між «не дати Україні програти» й «не допустити ескалації конфлікту». Звідси й заборона постачати певні типи озброєння й обмежене застосування постаченого. США створили механізм керування ескалацією.
А тим часом весь 2023-й стратегічне становище України ставало дедалі небезпечнішим. Генерал Каволі зазначив, що РФ відновлює свою армію «набагато швидше, ніж припускали початкові оцінки». Ми бачимо, що сьогодні угруповання противника, яке воює проти України, є значно більшим за чисельністю, ніж те, що було на момент вторгнення в лютому 2022-го. Російська економіка показала помірне зростання у 2023-му.
Втрата пів мільйона солдатів не призвела не лише до соціального вибуху, але й до мінімальних заворушень. Система комплектування покриває втрати без особливого напруження. Противник досягнув певних успіхів, захопивши Бахмут, Соледар, Авдіївку, Мар’їнку, майже вирівняв лінію фронту у Приазов’ї, обнулив здобутки Сил оборони влітку 2023-го на Времівському, Оріховському напрямках. І хоча територіально здобутки агресора у 2024-му у 182 рази менші, ніж у 2022-му, але все одно стратегічна ініціатива на його боці. Те, що допомогу нарешті виділили, спонукає агресора якнайшвидше перейти до літнього наступу.
Поступово змінюється інформаційне тло, зокрема й зусиллями нашого противника. Якщо раніше успішний удар українського безпілотника по об’єкту в РФ ставав топновиною в західних медіа, то зараз український стратегічний наратив поступово втрачає свою міць, поступившись подіям на Близькому Сході та передвиборчій боротьбі в США. Оскільки підтримка України нерівномірно поділена між прихильниками демократів і республіканців, слід очікувати, що виникне залежність військово-технічної допомоги від переможця на виборах у США й боротьба за наступний транш буде значно гострішою.
Провисання допомоги від США дещо компенсоване допомогою партнерів з Європи, що залишає Україні простір для стратегічного маневрування, але якщо ми маємо на меті повернутися на втрачений рівень, слід змінити спосіб дій у геополітичній площині. Те саме стосується і ситуації на фронті.
Пригадаємо статтю генерала Залужного для журналу The Economistі його висновки щодо геймченджерів на полі бою:
— завоювання переваги в повітрі;
— подолання глибокоешелонованої системи мінно-вибухових загороджень;
— підвищення ефективності контрбатарейної та радіоелектронної боротьби;
— створення й підготовка необхідних резервів.
Що зі сказаного минулого листопада реалізували сьогодні? А хіба ми можемо дозволити собі просто чекати противника, котрий, володіючи ініціативою, нав’язує Силам оборони свій сценарій?! Харківський напрям підтверджує це.
Тож Україна опиняється в ситуації, коли, аби відновити територіальну цілісність, потрібно перейти до активних (наступальних) дій. Тобто ескалація зростатиме.
Силам оборони вкрай потрібні інструменти для глибоких ударів по території РФ — по залізничній інфраструктурі, до котрої прив’язана значна частина логістики угруповання сил противника на Південно-Західному ТВД, аеродромах базування авіації, насамперед стратегічної, позиційних районах ОТРК «Іскандер».
Паралельно слід безперервно нарощувати можливості ППО України. 10 держав уже дозволили застосовувати надані в рамках військової допомоги засоби по військових цілях на території РФ, але згода головного партнера, США, вивела за дужки ракети ATACMS, а це головний далекобійний засіб сьогодні, єдиний інструмент вогневого контролю оперативної глибини операційної зони.
Ця боротьба потребуватиме і посилення повітряного компоненту Сил оборони, без котрого практично неможлива наступальна операція (Сили оборони здобули негативний досвід минулого літа на Приазовському напрямку, наступаючи без переваги в повітрі). Втрати ПКС противника оцінюють у 10 %, тому нарощування спроможностей вести війну в повітрі набуває гостроти.
Зауважимо, що F-16, за словами командувача ВПС США в Європі генерала Джеймса Гекера, «навряд чи стануть срібною кулею для української авіації». Без постачання військам сучасних БпЛА, ударних і розвідувальних, наземних і повітряних платформ РЕБ не вдасться здобути перевагу в повітрі, а без неї — і на полі бою.
Оперативна обстановка загалом складається для Сил оборони достатньо похмуро, а результати збройного протистояння непевні. Довгоочікувана допомога хоч і надана, але ще якийсь час буде прямувати до переднього краю, а більшість позицій лише почали виробляти. А проте, імпульс відновлюється. Повторимося: лише ударами по тилових об’єктах й успішною контрбатарейною боротьбою війни не виграти, наступати доведеться. А наступ = втрати. Часто-густо важкі. І знову ж таки — ризик ескалації.
Наші партнери, насамперед США, мають прийняти ризик ескалації. Альтернативою є відмова від основ стратегії США щодо України, а це ще ризикованіше, ніж гіпотетична ескалація.
«У стратегічних інтересах Америки, щоб Україна перемогла Росію. Це розв’яже проблему європейської безпеки на наступні 50 років. І для цього не потрібно жодного солдата НАТО. Для цього потрібна лише наша політична воля та промислова підтримка», — написав колишній командувач Сухопутних військ США в Європі, генерал у відставці Бен Годжес.
