Не зубожіння, а жлобство

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Люди, які зараз ремствують, що вони живуть погано, насправді не на життя скаржаться – вони ретранслюють свої «бажалки». Ремствують на те, що живуть не так гарно, як їм хочеться.

Приклад. Коли я справді жив хреново? Мушу визнати, 90-і мене обійшли стороною – заводи у Запоріжжі працювали, як раз тоді в світі підскочили ціни на метал, а я був молодий і багато для щастя не потребував. Справді жахливим для мене був період коли я працював на заводі майстром. Чому? А ви уявіть собі ситуацію, коли ви керуєте трьома десятками людей, наймолодший з яких старший за вас роки на 4. А найстаршому взагалі за 60. Постановка задачі – це постійні торги та свари, кожен хоче робити менше та максимум роботи перекинути на сусіда. І ти мусиш це терпіти. Якщо звільняєш робочого, нового не беруть місяці чотири, а потім тобі скорочують одиницю і при цьому не зменшують план. Постійно твої підлеглі щось не доробили (мовляв, “хай експлуатаційники роблять”) або напартачили («а чьо? Ми завжди так робили!»), або, ремонтуючи один вузол, не повідомили, що сусідній зламаний в нуль (“а це взагалі не наша справа”), тощо й тощо. Все це не заважає твоїм підлеглим припертися на обід на годину раніше. І піднятися пізніше на 15 хвилин, а не на 50, бо 10 хвилин з тих 15-и ти крив їх матюками, позаяк обід уже закінчився. На цьому тлі деталі з міді та бронзи просто випаровувалися. Зникав залишений на верстаку мірний інструмент. Красти все, що «погано лежить», було якоюсь формою героїзму. Про пиятику я взагалі мовчу, коли на 7 листопада я попередив своїх робочих, що всіх, кого зловлю з запашком, відсторонятиму від роботи, мені відверто заявили: «Охреніли ви, інженери, без радянської влади. Тоді ти після обіду ходив би під робочих газетки підкладав, аби не замерзли».

Стосунки з братами-ІТПівцями вкладалися в приказку «заклади ближнього свого, поки він не заклав тебе самого». Твої хлопці напартачили – винний ти. У тебе когось зловили на крадійстві або на пиятиці – винний ти. У тебе хтось травмувався – з премією попрощайся на кілька місяців, у кращому разі. Якщо сусід може тебе підставити – він підставить, аби самому не нести відповідальність за те, за що можеш її нести ти.



І от це – кожного дня. Щодня, ідучи на роботу, я думав про те, за що мене вздрючать сьогодні? Де ще мене підвели? Скільки тепер з мене знімуть? Хто з моїх гавриків сьогодні нахиляється або травмується? Світогляд у мене тоді змінився категорично – у чесних, працьовитих, відповідальних українців, всі біди яких виключно через погану владу, я відтоді не вірю в принципі. До речі, те саме у мене сталося на фронті. Мої проблеми з волонтерами-зрадофілами, а відтоді й зі всепропадлами як таке, почалися як раз після першої поїздки на фронт, де замість «сонечок» яких гнобить/морить/підставляє командування, я побачив взводних, ротних і прапорів, задовбаних регулярними витівками їхніх підлеглих. Все як на заводі.

На заводі мене постійно катувало питання – невже це все, чого я можу добитися? Питання мене таки дістало, і я пішов працювати у бізнес. І отут почалася друга частина моєї «одисеї» «коли мені було погано». Грошей не було. Замовлення приходили нечасто, і хотіли замовники переважно того, чого я зробити не міг, бо не мав відповідної бази. Крутитися, домовлятися, дізнаватися потрібну інформацію я тоді не вмів – довелося всьому вчитися. Було все – приниження, розчарування в людях, відчуття безглуздості всього, що відбувається навколо. На цьому тлі розвалилося особисте життя. Категорично бракувало грошей – економив на транспорті, бувало, що тижнями сидів на вермішелі та соєвому «м’ясі». Не раз навідувала думка «може краще повернутися на завод, бо щастя не буде?»

Успіх був. Потім. Коли я знайшов свою нішу. Були й гроші, й великі замовлення, й робота у великих фірмах, і ще багато чого. Саме тоді, коли прийшов успіх, я знайшов час, аби коментити в чатах та соцмережах, аби думати про ситуацію в країні, вести блог, писати книжки. Все це було пізніше.

А у часи «коли жилося погано» мені було категорично пофіг, хто у нас влада зараз і хто владою буде. Я знав точно – хто б там владою не став, особисто моє життя не зміниться аж ніяк. Якщо прийдуть комуняки – мене запроторять на завод без права займатися чимось іншим. Прийде будь-хто з демократів – особисто для мене не зміниться нічого, бо не можна побудувати підприємства рівня БМВ там, де робочі ніяк не відвикнуть працювати за заповітами совка. Я зрозумів ще тоді, мій добробут залежить не від керівництва країни, а від керівника заводу/фірми, бо саме він знаходить роботу, яку я виконую за з/п, яку платить мені оцей керівник. І ще – що я сам коваль свого щастя, бо «капіталізм – це не тільки мене обирають, це ще й я обираю», якщо я погодився працювати на керівника-лузера та скнару, – це особисто мої проблеми. Бачили очі, що купували.

А ще, я зрозумів, що «гарно» для підприємця та «гарно» для слюсаря, – це принципово різні «гарно». Я оце регулярно читаю ремства підприємців про те, що реформи йдуть не так швидко, як хочеться особисто їм. Так я їх обрадую, з погляду більшості населення України (а не тоненького прошарку підприємців) правильні реформи, – це збільшити податки для підприємців утричі, аби гроші підприємців роздати «гнобленим і знедоленим». І кожен з цих «знедолених» має один голос так само, як і кожен підприємець. Дивно, що цього не розуміють.

До чого я це пишу? Та до того, що люди яким справді жити погано, в соцмережах про це не просторікують. Коли треба боятися – боятися бракує часу. Люди, яким справді погано жити, вкалують. Плачуться ті, хто має час плакатися. Хто має гаджет, з якого можна плакатися.

Правда полягає в тому, що бідна не та людина, в якої мало грошей. Бідна та людина, яка позбавлена того, чого вона щиро бажає. Говоримо ж ми «бідна дівчина» про панну у недешевій шубі, яка убивається через нещасне кохання? Так от проблема більшості наших співгромадян не в тому, що їм живеться погано, а в тому, що їхні бажання значно перебільшують їхні можливості, але їм бракує волі, аби змобілізувати сили та добитися жаданого або просто змиритися. І аби виправдати цей свій стан, звинувачують вони кого завгодно, крім себе.

А це, вибачте, не зубожіння. Це просто жлобство.

Поділитися:
Share

Share