Москва обов’язково надірветься
У нас популярна одна хибна думка, що Росія — це країна, у якої безліміт людей, грошей і зброї.
Що вона може нескінченно йти по трупах, закидати нас чавуном і, як діди, безперервно постачати на фронт тисячі танків, мінометів і гармат.
Але це не так і ніколи не було так.
СРСР, який був у рази сильнішим і технологічнішим за РФ, не залежав від паралельного імпорту і мав реальних союзників — Варшавський пакт (а не Іран і Північну Корею за валюту й золото), утім не зміг, наприклад, виграти війну в Афганістані.
Радянський Союз не зміг виставити в регіоні угруповання понад 120 тисяч людей, при цьому мусив уперше після Другої світової масово призвати до війська резервістів.
На великі наступи, як-от сім загальновійськових операцій у Панджшерській ущелині, найважливішій ділянці, Москва роками не змогла зібрати понад 5–10 тисяч багнетів.
Дистанційну ракетну війну радянський режим не потягнув, під кінець уже кидалися ОТРК з кріпленнями під ядерне озброєння й залізли в запаси попереднього покоління з точністю плюс-мінус кишлак.
СРСР використав сотні важких бомб 1500–3000 кг — довелося замовляти їх у промисловості, значно почистивши запаси часів Сталіна.
Проте надірвалися. Не змогли. Вийшли. До речі, генсекам стало розуму не косплеїти сталінський режим і «вставай, страна огромная».
Нинішня РФ не СРСР 1980-х, а українці далеко не моджахеди в капцях.
Плюс за нами ЄС, який виготовляє півтора мільйона снарядів і мільйон купить на ринку в Азії та Африці.
Не було в бойовиків десятків батарей ракет, коаліції дронів, тральників від Британії та Нідерландів і десятків літаків у найближчій перспективі.
Афганці могли за допомогою пакистанських товаришів збити кілька радянських бортів у повітрі, могли шарпати віддалені гарнізони, «стінгерами» валити гелікоптери.
Але кількох сотень найсучасніших у світі САУ вони не мали; коригованих ракет у коло на 5 метрів за 70 км не клали; різанину серед управління з генералами, які гинуть просто в штабах, не влаштовували.
Тому, наприклад, за десять років війни СРСР втратив 140 танків.
Зараз втрати росіян — понад 300 на місяць згідно із заявками, з яких 150+ підтвердили фото- й відеофіксацією.
І щодня Москва використовує масовані банзай-атаки, після яких на полі бою залишаються десятки машин, частину з них забирають у тил, частину ми добиваємо скидами.
Можливо, так ворог хоче зайняти максимальну кількість території під умовні переговори, можливо, росіяни поспішають до моменту, коли буде інавгурація Путіна, можливо, не відмовилися від ідеї вийти на кордони Донецької області, щоб потім заявити, що цілі СВО виконані — ось він, коридор у Крим, ось вони, області.
Зараз у РФ, крім маси проблем з паливом (наприклад, у Роснефті вийшли з ладу три підприємства через бомбардування, а на великому газовому сильна аварія з ремонтом щонайменше на тиждень), є головна.
Час виробництва сучасної техніки.
Нехай мобілізаційні танки з китайською рацією, спрощеним прицілом і ще радянським «Контактом» — однаково це місяці роботи, навіть якщо дістати їх зі сховку з-за паркану.
Ще до війни виробничий цикл тривав 90–120 діб, а з тим, що, наприклад, матриці до тепловізорів і рації перестали бути легкодоступними, частина фахівців поїхала за довгим рублем на СВО, строк не міг зменшитися.
Звідси гольфкари, машини управління Судного дня й Т-55 на лінії як основний бойовий танк.
Дуже легко це зрозуміти, якщо дивитися структури втрат — Т-62, Т-80 БВ, Т-55, купи нових Т-90 не з’явилося, значить, це ніяке не нове виробництво, це розконсервація й капітальний ремонт.
Коли вистачає нового виробництва, ви не ставите РЕБ на Т-55, що пробивається всім, що є на театрі бойових дій.
А втім, жодна країна не може швидко закрити 15300 знищеної та захопленої техніки (це означає понад 20 тисяч із тими, що не потрапили на камери, і ще тисячі з використаним під нуль ресурсом).
Основним же вузьким місцем РФ є не верстати — їх можна купити в Туреччині, завезти через Закавказзя чи з Південної Кореї через прокладку, там особливих проблем якраз нема, поки ще є гроші.
Основна проблема — підготовлені фахівці.
У РФ чоловіків, здатних ефективно працювати (віком від 20 років до 50), — 30 млн осіб.
Це всіх разом — з хворими, з працівниками клавіатури, тими, хто ніколи не піднімав нічого важчого за склянку.
14 млн з них у тіні — чи п’ють вони горілку в селах, чи носять розчин на будівництві, чи пишуть блоги в Грузії, Росстат не знає.
А якщо не знає, то й розраховувати не може.
І лише приблизно 10 млн кваліфікованих працівників, які можуть працювати на ПК, навчитися програмувати ЧПУ, бути токарем чи паяти дрони, просто за рівнем інтелекту й освіти.
Але потім СВО пішло за планом, коли вибухають НПЗ у Центральній Росії, долітають дрони до заводів у Татарстані й аеропорт «Морозовськ» приймає по чотири десятки ударних дронів за ніч.
І пішли жорсткі мінуси саме у кваліфікованих кадрів.
Пів мільйона нових інвалідів у найактивнішому віці. Більшість із них — це СВО, навіть якщо це виробнича травма чи куплений папірець, щоб не потрапити на фронт. Але там повно реально поранених, причому поранених просто на війні. Частина з них — саме специ: від будівельників, котрих покусав «хаймарс», до постраждалих від «бобрів» і «лютих».
Призов до 560 тисяч людей — там не всі стрільці, багато тилових фахівців, від зенітників до ремонтних служб, плюс, звичайно, водії та інші посади, які важко перевчати.
Категорія Е на автобус — це кілька років досвіду на фурі й серйозне навчання, а не людина, яка крутить баранку. Тому є регіони в РФ, де 20–30 % некомплекту в перевізників.
Поточні фахівці в секторі оборони — численні поліцейські, співробітники ФСБ, розвідки, РВСП і т.д. Які фізично не можуть проривати опорники під Авдіївкою, але споживають цінні ресурси. Сотні й сотні тисяч людей — підготовлені специ. До речі, серед них багато броньованих.
До пів мільйона чоловіків сидять у Грузії, Сербії, інших країнах Європи, у Туреччині — не хочуть повертати руїни Авдіївки за всяку ціну, особливо якщо ця ціна — їхнє здоров’я. Бо шаманів і соловйових у штурмових ротах поки що не помічено. В основному білі й сині комірці.
До 2,5–3 млн людей вже обслуговують ВПК.
Не весь він задіяний у війні в Україні — це і паливо для міжконтинентальних балістичних ракет, і судна, які будують для Північного флоту, і виробництво пайків, металу, з якого, наприклад, закладуть через рік новий БДК, а готовий він буде десь у 2027-му, готовий до ходових випробувань.
Кадровий голод, за опитуваннями, переживають 85 % російських компаній (89 % у великому бізнесі) і 46 % керівників (дослідження Інституту Гайдара). Число вакансій наростає дуже різко — удвічі за рік безробіття вже б’є рекорди мінімальної планки. Дефіцит кадрів ринку — 4,8 млн осіб.
Про яку нескінченну мобілізацію тут може йтися? Не можна просто взяти й набрати загони «Шторм» і стрілецькі батальйони, щоб вони бігли по полю в атаку.
Я якось наводив приклад тилового угруповання, яке 40-ва армія зосередила в Афганістані. Радянський Союз відмобілізував і виставив чотири нові автомобільні бригади, дві трубопровідні частини під нафтопродукти й воду, одну велику армійську ремонтну базу й мережу майстерень у провінціях, розгорнув мінімум по батальйону охорони прикордонних переходів, аеродромів і тунелю в Саланзі.
А також 8 шпиталів, 7 інженерних батальйонів, комендантські підрозділи, різні тилові структури, на кшталт складів і збірних пунктів аварійних машин.
Нагадую це на 100–120 тисяч багнетів. У Чечні така сама картина — на роту, що гине в горах, батальйони охорони в Ханкалі, перевіряльники, комендатури і зведені вогневі групи поліції.
Це працює саме так і не інакше.
Зараз, коли РФ формує Дніпровську флотилію, два десятки дивізій і всілякі тилові хвости, звідки для них візьмуться фахівці? Лише з пулу кваліфікованих працівників.
Немає в них жодного безліміту — ані людей, ані техніки, ані грошей. Як немає років, щоб перетворити некваліфікованих у спеців.
Звідси 17–20 «шахедів» на добу, звідси непальці й суданці в армії, звідси Т-55 і гольфкари. Звідти удари по Харкову й Сумщині, але відсутні спроби зайти — у них поки що немає сил. Але вони працюють над цим і безперервно атакують наші позиції на лінії. Проте швидкої мобілізації не буде, як і після відходу з Херсона.
Наше завдання не змінилося з 2014 року — ми повинні бути витривалішими за агресора на один день.
Москва обов’язково надірветься.
Фото на заставці: Роман Чоп / 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців
