Таки Армія, Мова, Віра. Таки Томос, а не термос

Армія, мова і віра.
Фундамент державності.
Заслон проти щупалець ворога.

Дуже добре, що Україна іде курсом Перемоги, основи якої закладали, відповідаючи на агресію ще з 2014.

Тепер тим більше не можна гаяти часу.

Треба невідкладно розблокувати у КСУ Закон про перейменування від 2018 року, і замість вигадування велосипеда – підтримати за основу проект №8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій» – про заборону в Україні рпц і
підлеглих їй структур, а також про назви православних церков з урахуванням Томосу Вселенського Патріарха.

Таки Армія, Мова, Віра 🙂 .
Таки Томос, а не термос.
Добре, що нарешті дійшло.
Прикро, якою ціною…

Президент Зеленський доручив Уряду внести в ВР закон, який забороняє московську церкву.

Це доручення можна тільки вітати. Але в ВР вже зареєстровано законопроєкт, який забороняє московську церкву, правда, серед підписантів члени Європейської Солідарності, тому треба перереєструвати з “правильними” прізвищами.

Відразу скажу, що ми будемо наполягати на розгляді нашого законопроєкту. Тим більше, серед співавторів є колеги й з інших фракцій.

А уряд для початку прямо завтра міг би розірвати орендні відносини московської церкви з Лаврою і повернути історичну пам’ятку державі.

Ну, й якщо вже в ОП прозріли щодо церкви, то варто було б дати оцінку одному із екс-заступників керівника Офісу, який протягом трьох років системно блокував перехід парафій в регіонах до ПЦУ. Цей заступник – хлопець із кварталу, якраз відповідав за регіональну політику в ОП, і як прихожанин московської церкви, жорстко блокував всі питання ПЦУ.

Принагідно, дякую президентам Ющенку і Порошенку, які точно розуміли важливість помісної української церкви, й, попри шалений спротив певних кіл і навіть втрату електоральних балів, діяли як державники, відстоюючи право на незалежну Церкву, а Порошенко зробив це реальністю.

А що ти робив в політиці і навіщо? Це посилило чи послабило Україну? – це питання, яке періодично має ставити сам собі не лише політик, але і виборець. Політику.

Давайте уявимо собі, що повномасштабне вторгнення росії в Україну почалось в 2014 році, коли службу зовнішньої розвідки очолює російський агент, а міністерство оборони України – російський громадянин і агент. Коли всі попередні роки основним завданням оборони було «роззброєння» і знищення всього – від ракет до снарядів. Коли російське телебачення в усіх кабельних мережах країни, і російське кіно, попса і петросяни лізуть із кожної праски. Коли «новорічний вогник» – це кіркоров, а вєлікая побєда – головне свято. Коли в книгарні майже немає дитячих книжок українською, а російськомовна школа імені Пушкіна в Києві – це суперпрестижно.

Згадали? Це було тотальною нормою. Зовсім недавно.

І якби тоді трапилася війна… ми б не мали чим оборонятися, і навіть, цілком ймовірно, знайшлося б багато людей, які думали б, що «не все так однозначно»…

Чому так не сталося? Чому Україна була готова, попри запевнення, що цього «не буде ніколи, бо просто не може бути»?

Тому що з 2014 року головними пріоритетам країни стали армія, мова, віра та європейська і євроатлантична інтеграція, яка прискорила модернізацію армії за натівським зразком.

У 2014 мені довелося організовувати процес закриття російських телеканалів (разом Ларисою Мудрак) через шалений спротив, в тому числі і міжнародних організацій.

Потім в Раді писати і проштовхувати закони про можливість Нацради блокувати іноземні телеканали. Про квоти на мову виконавців на радіо, про квоти на мову на телебаченні, про обмеження російського інформаційного продукту (телепрограм), про заборону російського кіно (з Миколою Княжицьким), про українську мову в освіті. Декомунізацію з Володимиром В’ятровичем. Створювати програми українського книговидавництва. І підтримки української кінематографії. І багато іншого…

Це не було легко. Бо купувати російський серіал після його прокатки в росії було значно вигідніше економічно, як і якусь програму андрєя малахова… Бо ставити на радіо Шарманка російську попсу і шансон було звичніше, аніж шукати чи стимулювати українських композиторів і виконавців. І тому що власники каналів і радіостанцій чи їх лобісти сиділи в тій же парламентській залі.

А ще москва звісно чинила спротив. Нав’язуючи зовсім інші «скандали» через свої Вєсті і Страну.юа.

Але попри це, 54 закони в інформаційний сфері стали реальністю, а ми поступово стали забувати єлєну воробєй і гєоргія лєпса чи як його там…

В ці ж роки став реальністю наш головний здобуток – нова українська армія, яка гартувалася українськими боями на Донбасі. Став реальністю український ВПК – з Вільхою, Стугнами, Корсарами, і навіть пресловутими 152мм снарядами.

Це не було швидко, це забирало час, але це стало реальністю до 2018 року. Коли Україна отримала Томос – незалежну Помісну Українську православну церкву. Коли в 2017 році Петро Порошенко сказав мені про такі плани, я була вкрай скептичною. Бо йшлося про доволі консервативні структури і багатовікову залежність… Але він вірив і доклав максимуму зусиль, аби це стало реальністю. І аби Москва перестала бути монополістом в духовній сфері.

Так от. У Москви не вийшов «Київ за три дні» і окупація країни, бо в 2022 році Україна вже була іншою. Суверенною державою з власною інформаційною політикою, з сильними Збройними силами і з єдиною політичною нацією українців. За останні 9 місяців ця єдина політична нація оформилася остаточно і визначилася зі своїм геополітичним вибором – «Геть від москви» і в «ЄС і НАТО».

Ця нація змогла здивувати світ своєю єдністю і силою, здатністю протистояти імперії і боротися за цінності – за свободу, суверенітет і цивілізаційний порядок.

Вже жодної іншої дороги не буде. Ми йдемо своїм шляхом. І точно маємо зробити все, аби дійти і не дати світові провалитися в пекло третьої світової…

Історія доволі жорстока пані. Постукала в телевізор зимовим вечором, посміхнулася і бровами так багатозначущо:
Ну що, прості люди? Все ж таки Армія, Мова і Віра? А вам казали? Казали. А ви шо? Хіхікали, какая разніца “томос-термос”? Бачте, є разніца. Так хто був лох? А нє-нє, про це після війни. А, і до слова, там Наташа вже перестала на хліб намазувать? Нє? … А, ну-ну. “А то Путін нападе”, боян? Ну ладно…

Сяде на припічку Історія і далі буде записувати, хто що робить і говоре. Бо ж ті люде посполиті такі кумедні…

Сила успіху операцій інформаційно-психологічного впливу в тому, що жертви не визнають, що вони стали жертвами. Ті, хто в соцмережах по методичці з 2019 намагалися обливати брудом “армовір”, зараз переймаються армією, тішаться мовою і от тепер будуть хвалити Банкову, що дозріла (на словах, поки що) до захисту української церкви від релігійно-диверсійного підрозділу ФСБ.

В когось вистачить сміливості і совісті вийти і сказати (чи написати): “вибачте, я помилявся в 2019 році, А.М.В. – це дуже важливо… вибачте”? Риторично…

В куточку сидітиме зажурений Капітан Очевидність.

Я не іронізую з приводу того, що Зеленський перейшов на рейки “армії, мови, віри”. Знаєте, чому?

Тому, що язиком молоти – не мішки носити. Почекаємо, доки щось зі сказаного обернеться ділом. Поки що далі заяв і проектів справа не рухається.

Це як з Київським окружним судом, який Зе “розформував” іще два роки тому. Тільки суд про це поки що не здогадується, а Вовин законопроект уже миші з’їли у Стефанчука під сукном.

Вибачте, я не вірю людині, у якої корупція закінчилася тому, що “всі корупціонери виїхали за кордон”. Один Тимошенко чомусь залишився, але ж Велике будівництво – ета другоє.

Я не вірю діячеві, який не попередив країну про вторгнення, щоб а) українці не втекли, і б) щоб українці краще воювали, коли їхні дружини і діти будуть у російських катівнях.

Хоча “не вірю” тут не зовсім точно, скоріше “зневажаю”, так буде правильніше.

Я не вірю політику, чия політична сила дала найбільшу кількість зрадників і колаборантів, переплюнувши навіть опзж, і чиї персональні призначенці розвалили роботу безпеки і розвідки.

Я не вірю тим, у кого крім пафосу і гучних слів більше нічого нема. І чим більший провал, тим красивіші вивіски над пунктами незламності.

Тому я почекаю зі словами вдячності. Скажемо “гоп!”, коли вони хоч кудись перескочуть.

Фото: о. Іван Сидор