Про одну брехню
Вибачте, але вкурвило.
Я нічого не писала тут 08.08, на річницю рашистського нападу на Грузію, не тільки тому, що були передніші справи й новини, а й у добрій вірі, що нікому нічого вже не треба нагадувати, – 08.08.08 вкарбовано в масову свідомість вогняними літерами як початок нової війни в Європі; те, що першим озвучив восени 2008-го художник Тіберій Сільваші – “ЯЛТА КІНЧИЛАСЬ!” ©, – нині, завдяки нашій війні, очевидно вже цілому світові, а українцям (для яких я насамперед і пишу) і поготів, то пощо ж зайвий раз гаяти зусилля на очевидне?..
Тільки тепер, із запізненням, до мене долетіли інформбризки старого смердючого болота (і виявилося, що то хвиля, яка ні фіга не вщухла, навпаки, продовжує розганятися!), що їх можна зрезюмувати як: “а чого Україна повинна когось цікавити, Грузія у 2008-му нас теж не цікавила!”, що є мерзенною, цинічною, токсичною брехнею цапських політтехнологів, найнятих свого часу прикривати зад українським куклам Кремля, а по факту переписувати історію.
Кому з цапських колаборантів у майбутньому роздавати Гаагу, а кому довічне в Україні, – то не моя тема (як казав Айнштайн про розборки Троцького зі Сталіним “я не поліцейський”), а от коли бачу, як народу ллють в живі очі орвелівщину, я звірію. Євразія завжди воювала з Океанією. Україні не було ніякого діла до Грузії. І це все при живих свідках (уявляю, як би вони радо нас усіх передушили й понищили все, нами тоді опубліковане!). Повісьтесь, гниди.
Тому величезне прохання до тих довірливих українців, хто в 2008-му з ряду причин “не стежив за новинами” і сьогодні дається втягтися в цю хвилю, за інерцією підтакуючи й собі: еге, еге, правда, я от теж тоді якось не помітив\ла…, додаючи фейку правдоподібности. Чому ви особисто “не помітили” – це ваша, і тільки ваша, приватна історія (т.зв. anecdotal evidence), а от проектувати її на Україну як суб’єкта політичної волі й свідомости – це вже хуцпа й маніпуляція: інформаційне шахрайство, як пересмикування карт. Не ведіться, – коли таке читаєте, відійдіть набік.
І твердо запам’ятайте, завчіть собі напам’ять: наша країна ПЕРШОЮ в світі – разом з Польщею й країнами Балтії – вдарила тоді на сполох: президенти всіх 5 країн, свідомих того, що “Ялта кінчилась”, примчали до Тбілісі, і Віктор Ющенко 13 серпня виступав там на площі перед грузинським народом – від нашого з вами імені, гордіться!.. І в інформполі нашому теж клекотіло, – про мародерство рускєвійськ всю територію колишнього СРСР інформували саме українські інтернет-пабліки (“Вам вилочку или туфли?” стало мемом!), а вже про те, що “ми наступні”, навіть при 99-тивідсотковій тодішній заточеності українських ЗМІ на “мочилово” Ющенка (!), говорилося з дуже різних майданчиків: лінк на те, щО тоді говорила з доступних ресурсів аз многогрішная, а я була далеко не одна, і навіть не найпроречистіша (на тій-таки УП з’явилася в ті дні блискуча аналітична стаття Олександра Сушка з докладним роз’ясненням, чому Росія почне з “відгризання” Криму, що, не пам’ятаєте?.. А ЧОМУ не пам’ятаєте? І Ющенкової поїздки в Грузію не пам’ятаєте, і того, як БЮТ, хі-хі, 7 (СІМ!) разів зривав тоді, спільно з “реґіонами”, у ВР голосування по засудженню Росії як агресора, теж не пам’ятаєте, і цілого розпачу й шоку тих тижнів теж уже не пам’ятаєте настільки, що й притомні медійники нічтоже сумняшеся вже пишуть, ніби “тільки один Український Тиждень тоді написав, що Україна наступна” (ще один привіт од Орвела!), – ось над цим подумайте і спитайте себе: хто й чому стирає вам пам’ять? Та ще й пам’ять, у даному разі вкрай важливу для нашої громадянської ідентичности і, в кінцевому підсумку, для перемоги?..
І коли чуєте “ет, нікому ми не треба, от нам що, було в 2008-му діло до Грузії?”, бийте на звук, а вже потім відповідайте: було. Ще й як було, qrwy ви фсбшні. І хрін ви вже цю пам’ять зітрете.
А щоб не забували, буду тут щороку 8 серпня постити вірш, який написала того дня. Саме перший рядок із нього став заголовком до моєї збірки публіцистики 2016 року (“Вибрані тексти 2012-2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади”), в якій я вперше спробувала скласти портрет “нової війни”, чи війни нової епохи – тої, що прийшла “після Ялти”. І в передмові я там, серед іншого, пояснювала, навіщо це все пишу й публікую: щоб ніяка сyка не сміла більше дзявкнути, що, мовляв, “ніхто не міг передбачити” (воєнної агресії 2014-го).
Минуло 8 років. Воєнні дії поширилися на лінію, довшу од фронтів Другої світової. А cyки й далі брешуть – копійочка до копійочки…
Будьмо уважні ©.
З ВІРША “ДИПТИХ 2008 РОКУ”
ІІ.
8.08.2008 – початок російсько-грузинської війни
Історіє, суко,
ти знову хапаєш мене за горло,
ти знову витрушуєш з мене душу,
ти знов заганяєш мої думки
в чорний тунель нутряного крику:
«No pasáran! Вони не пройдуть!» –
засипаючи решту овиду
сірим щебенем ранкових новин,
інтернет-курявою, як по бомбьожці,
знов закрашуєш світ у всього дві барви зі спектра:
офірною кров’ю – червоне,
і коричневе – брудом підлот…
І знов мене косять безсонні ночі,
як площу, по котрій проходить армія,
і знов я влізаю в танк,
простукую панцир, підрихтовую коліщатка,
підкручую слова петицій і апелів, щоб жодне не затнулось:
No pasáran! Вони не пройдуть!..
Історіє, суко, будь ти проклята –
вони ж проходять, вони ж завжди проходять:
по трупах наших надій,
по золі згорілих ілюзій –
не так, то інак, не прямо, то боком, раком,
маневром, обходом захоплюють території
одну по одній, сунуть з розколин, щілин,
з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток,
обертаючи все на загладу, вкриту лузгою
зжованих життів
і схаркнутих вір…
Так чому ж я мушу
стояти на цім п’ятачкові – вузенькім окрайчику –
в повному бойовому виряді, з протигазом включно,
і волати, як оглашенна: «Вони не пройдуть!» –
невже лиш на те, щоб подати знак
(променем ліхтарика по безкрайній мапі),
що у цій-от точці – принаймні в цій, –
допоки її закрито
шістдесятьма каге мого живого тіла,
вони й справді –
не пройдуть?
Ілюстрація: Beka Beridze (RFE/RL)
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»
