Ми залишили Лисичанськ

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Ми залишили Лисичанськ.

Там де я, ця новина настрій зіпсувала, але шоком не була. Всі і так знали, що таке можливе. Знали, що частини відводять. Що тримати позиції нереально, бо вже нема чого тримати. Можна відбивати ворога, який ломиться в атаку, але нічого не можна зробити з тонами вибухівки, що падають з неба з інтенсивністю хорошої зливи. Окупанти в своєму репертуарі – вогневий вал, за ним наступ. Боєприпасів вони не те що не жаліють – роблять вигляд, ніби у них боєприпасам кінця-краю нема.

Ми залишили Лисичанськ.

Ой ні, я не буду повторювати банальностей про те, що ми виснажуємо ворога, і що за кожен наш кілометр ворог платить сотнями рил. Про це сказано вже стільки, що не почути міг або дурень або панікер. До обох категорій звертатися марно. Я скажу інакше, ми іншого виходу не маємо. Ми три роки тому обрали владу, яка хотіла «просто перестати стріляти» і «шукала мир в очах Путіна». За якої скорочували бойові бригади і не створювали запасів форми і боєприпасів. Москва в той самий час ударно готувалася до війни. Ви серйозно вважаєте, що тепер ми маємо протягом пари місяців Росію одною лівою? Я, до речі, нагадаю, що президент який пропонував «зупинитися десь посередині» в часи, коли Маріуполь і Херсон були наші, ще й зараз має немалий рейтинг. Ще й зараз посполиті йому щиро вірять, як вірили свого часу Брюховецькому, а не Дорошенку, і Петрику, а не Мазепі. Ви чекали чогось іншого?

Ми залишили Лисичанськ.

Вам боляче? То вам так здається. Біль того, хто горює від цієї новини у тилу, – ніщо порівняно з болем солдата, який залишає позицію. Пішки. З чорним від нагару «покемоном» на плечі і кількома коробами набоїв у руці. Брудний і запилений. У пітних бронику і касці. На жарі за 30 град. Я бачив таких бійців. В їхніх очах було все. Сором від того, що лишають свою землю. Біль, бо це неймовірно важко. Почуття обов’язку, бо солдат виконує накази. Віра, що скоро повернемося. Все це на тлі нелюдської втоми людини, яку тижнями глушили артою серед пилюки під палаючим сонцем. Вам боляче? Розкажіть це їм.

Ми залишили Лисичанськ.

Я знав, що до цього йде? Так, знав. Чому не казав? Зустрічне питання, а ким би ви мене назвали, скажи я таке? Подякуйте неначасникам, завдяки їм наразі кожного, хто каже правду, називають панікером. Бо правда псує рейтинг Найвпливовішого. А якщо в Найвпливовішого не буде рейтингу, до влади прийде гетьман, який зараз забезпечує армію БПЛА, пікапами і вантажівками.

Ми залишили Лисичанськ.

Що далі? Та те, що й раніше. Оборонятися і виснажувати. На нових рубежах. Скільки? Скільки треба. З нинішньої ситуації є два виходи – перемогти і здатися. Здаватися я не бажаю, я не для того взяв зброю в руки.

Тому ми переможемо. Скажете, неможливо? Якщо сказали, ви вже програли. А я – ні. І хлопці зі зброєю навколо мене – ні. Ми – Чорні Запорожці. Ми – 72-а механізована! Ми битимемося, поки руки зброю тримають. А з нами – Королівська піхота, бригада Острозького, ДШВ, ССО, танкісти, авіація. Всі Збройні сили України.

Вони хотіли охопити нас ударами від Києва і Миколаєва – провалилися. Вони поривалися охопити нас ударами з Сумщини і Запоріжжя – провалилися. Вони силилися оточити нас ударами з Ізюма і Гуляйполя – провалилися. Вони жестом доброї волі забралися нафіг з острову Зміїний. Вони ганебно втекли з Київщини, Чернігівщини та Сумщини. Ми топимо їхні кораблі і бурові.

Україна опирається.

Ми втратили багато території? А поляки у 1920 р. відступали до Варшави. Для Москви це дуже погано закінчилося. Все ще попереду.

Я вірю своїм командирам. Я вірю головнокомандувачу Залужному. Ми здамо цей іспит на право називатися нацією і жити у власній державі. Ми обов’язково повернемося в Лисичанськ, Сіверодонецьк, Маріуполь, Херсон, Донецьк та Луганськ.

Можна у це не вірити. А можна на це працювати. Допомагаючи волонтерам, наприклад. Як говорить класика світової мудрості «Кожному воздається по вірі його».

Автори