З днем народження, Батьку Тарасе!

Того дня, коли був надрукований «Кобзар», Україна перестала бути згадкою про минуле.

Як біблійний пророк Шевченко нагадував поневоленому народові про славетне минуле, щоб зібрати сили для великого майбутнього. Того майбутнього, у якому українці врешті-решт розвалили московську імперію, яка тримала в страху півсвіту. Тепер наша українська армія знищує російську орду на східному кордоні Європи, а наш народ розриває кайдани чужої мови і віри. Сила і хоробрість українців надихають вільний світ.

Хто посміє тепер заперечити Шевченкове пророцтво про те, що у його народу «виросли крила, що неба дістане, коли полетить»? І кожен, хто на барикаді на Інститутській чи в окопі під Часовим Яром читав чи згадував його рядки, відчував цей політ.

І російські кати безсилі нас спинити. Поранений пам’ятник у Бородянці, спалені «Кобзарі» в школах, що зазнали окупації, лише додають нам гніву і сили. Перемога буде за нами. І на шлях до неї нас поставив Тарас Шевченко.

З днем народження, Батьку Тарасе! Дякуємо тобі за науку!

«Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу…»

Тарас Шевченко – пророк, бо точно і чітко називав і ворога, і місцеву «грязь москви», і окови, які заважали повернути славу предків.

Лише нині маємо шанс – і обовʼязок – виконати його Заповіт. Для того бити ворога і не повторювати помилок.

Якби не Тарас Григорович, ми б втратили цілу епоху нашої історії. Козаччина, Гайдамаччина, визвольні війни, релігійні війни – ми б не знали нічого цього душею, не обдумали, не оплакали, не приміряли на себе. Ми б втратили зв’язок поколінь і відчуття спорідненості з нашими предками.

Нашу історію писав би окупант, імперець, і ми б жили з упевненістю, що українська минувшина – це “разбойники, вори, п’ятно в нашей истории”.

Ну тобто не ми, а наші прадіди, а це ще гірше. Бо не було б ні просвітництва, ні визвольних рухів початку 20 сторіччя, ні спроб відновити державність.

Українців би розчинили і поглинули, як це сталося з багатьма поневоленими народами. Кобзар – це не камінчик, а камінь, скеля, що зламав механізм.

Звісно ж, ми це розуміємо. Досі опираємося на цю скелю і отримуємо допомогу від неї.

Борітеся – поборете, вам Бог помагає.

Буття українське.

І був ранок, і був вечір, день чотирнадцятий. І стояли українці незламні, орду страшну били.

І в день оцей Пророка свого споминали – Тараса, якого вражі сили теж не зламали.

Слово якого єднало і мертвих, і живих, і нас ще тоді нерожденних.

Тараса, який нас просив:

Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.

Тараса, який знав – ворог лютий то:

Москалики, що заздріли,
То все очухрали. Могили вже розривають
Та грошей шукають.

Тараса, який віру дав – ми все одно переможемо:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де люде, наша слава,
Слава України.

Тараса, який завжди знав – наша сила в Бозі:

Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

09.03.2022.

Кожного дня народження Кобзаря замислюєшся, про що саме сказати цього року. Адже тема широка до всеохопності, треба обирати щось, щоби не писати нескінченний трактат. 🙂

Шевченко являє собою наочний приклад всемогутності культури, точніше, її мистецької складової. І ролі особистості в історії.

Ну дивіться – один митець, силою свого слова, стверджує присутність України і українства в реальності. Бо давайте щиро – коли ТГШ уривається на літературну сцену, українство перебуває на межі існування. Присутнє радше як інтенція, неоформлене прагнення й тіні минувщини. Це був момент своєрідної біфуркації, коли вирішувалося, чи оприявниться ця інтенція, чи так і розчиниться в імперському.

Так, ТГШ діє не в вакуумі, так, певний живильний ґрунт ще був. Але виростити на ньому міцне дерево національного дискурсу – то вже інше завдання. Зв’язати минуле, сьогодення і майбутнє (і мертвим, і живим, і ненародженим), священне і профанне, інтелектуальне і масове, створити цілий універсум – це ж треба вміти.

І саме в той момент, коли був також і ґрунт родючий, той, який можна засіяти ідеями. От тому портрети Кобзаря в рушниках з’являються в сільських хатах, тому інтелектуали починають відлічувати себе від Шевченка – погоджуватися і сперечатися, що саме, не так важливо, важлива точка відліку. Ми досі усвідомлюємо себе словами Шевченка, з його цитатами воює наше військо, втішаються зневірені люди, ми звітуємося і просимо поради, вся нація перебуває в постійному діалозі з ним.

І все це – одна людина, причому не державний муж, не філософ, не правник, не воїн – просто людина мистецтва. А ви кажете, що культура не важить. 🙂

Що дядько Тарас, що дядько Степан – постаті однозначно сильніші за багатьох російських, та й світових. Бо, для початку, стали на сторону, яка мала всі шанси програти більш багатолюдному та більш ресурсному супротивнику. Це як ті самі “три дні”, які давали Україні на початку лютого два роки тому. Майже всі навкруги думали, що однозначно росія переможе, і тому які там шанси в України? Треба відійти в бік та подивитися, чия візьме.

Дядько Тарас із тих, хто в бік не став би. Нічого собі ситуація, коли ти з сестрами та братами як безпритульник, сам по собі, напівголодний, шастаєш по селу без нагляду – а батьки з ранку до ночі на панщині? Більшість не поставить запитання “чому?”. А він поставив. І далі його критичне мислення штовхає до більш серйозних роздумів:

– чому, дійсно?
– як так сталося?
– хто винен?
– що робити?

Відповідь: “борітеся – поборете”. Ні багато, ні мало – перестати бути меншовартісним. Бо й у самого Тараса меншовартості, виходить, не було ні граму. Як і в Степана Андрійовича.

Наші люди.

Я нерідко чую про вроджену гоноровість поляків, як національну рису. Та боже ж ти мій, про гоноровість вільних українців нічого не чули? Ніхто не хоче порівняти тих, хто поневолював, з тими, хто був поневолений та в таких умовах бився за свою волю? Оце дійсно гоноровість із усіх гоноровостей. І пошукайте когось такого ж рівня переваги, хто стає на сторону слабшу за можливостями, за ресурсами, оточену з усіх боків бажаючими мати твої землі, твій хліб, твої робочі руки, твої мізки, – і не відступає. До речі, наше сьогодення доводить, що ми маємо тисячі, десятки тисяч “Тарасів”, які не відступили та врятували нас на краю прірви.

Ох, дядько Тарасе…

З пронизливим поглядом та впертістю просувати свою позицію, навіть розуміючи, що ти в меншості. Навряд чи пересічну людину зробили би такою відомою історично, якщо би був ніким. Ніяким. Бо ж не Ленін, який пхав поперед себе хворобливий більшовизм. Не Сталін, який мріяв про особисту владу над іншими країнами. Не те чмо, яке сьогодні втілює рашизм як нову (або стару, просто була прихованою) ідеологію сучасної росії.

Наші люди, історичні постаті, – іншого рівня. Це коли Я – це не про особисту владу, а про волю цілого народу. І це коли Моє – це не про особисті повноваження керувати поневоленими країнами, а про власну вільну територію, якій досить годувати “викормишів” (це я так росіян всіх років називаю). Я і Моє – це не про его. Це про дещо більше. Про вічне. Про головне.

Якщо ти дивишся на нас – ми боремося. Може, як завжди в меншості, але боремося.
І поборемо.

Ти ж сам давав настанови. Ми почули.

Пророк…

… І на оновленій землі врага не буде, супостата,
А буде син. І буде мати. І будуть люде за землі…

Най збудеться якнайшвидше.

Мій Тарас. Прострелений і не скорений. Бородянка, квітень 2022.

Ти все про підле племʼя знав і говорив майже 200 років тому.

Те підле і підступне племʼя не змінилося, його обходить цивілізація.

Вони розстрілюють памʼятники і знищують нашу мову, стираючи ідентичність.

Не дамо!

Ілюстрація на заставці: Олексій Кустовський